Маленькі дикуни - Ернест Сетон-Томпсон

— Містере Рафтен, — сказав він, — річка наша зовсім пересихає. Ми хотіли б загатити її, щоб можна було напувати худобу, а для цього треба перекинути через неї дві великі колоди. Чи зможете ви дати нам коловорот на кілька хвилин?

— А мені здається, що ви задумали зладнати загату для купання! — добродушно мовив Рафтен.

— Та й поплавати там можна буде, — порум’янів Ян.

— Щось мені здається, ніби ти промовляєш Семовими словами, — ущипнув Рафтен, здогадавшись, як було насправді, — Що ж, ідімо, я подивлюсь.

— То де ви зібрались гатити? — запитав Рафтен, коли прийшов із хлопцями до потічку — Тут? Ні, не годиться. Місце вузьке, але греблю прорве з обох боків раніше, ніж прибуде вода. Отут краще місце. Правда, воно трохи ширше, зате тут вийде непогана загата. Де ваші колоди? Оце? Та ви що! Мій сухий ліс? Нізащо не дозволю. Ліс я заготував для нової комори, отого теж не чіпайте, то для воріт. Можете взяти дві колоди іншого сорту. Я пришлю коловорот, та якщо побачу, що ви поцупили хоч одну колоду звідси — начувайтеся! Буде вам і гребля, і тіпі!

Рафтен не забарився з коловоротом. За вказівкою Яна дві великих колоди були перетягнуті й покладені упоперек струмка на відстані чотирьох футів одна від одної. Друзі вбили по суцільному ряду кілків із внутрішнього боку кожної колоди. Тепер проміжок між двома «парканчиками» треба було заповнювати камінням та глиною. Вони планували зробити греблю вище рівня води. Глину було важко копати, й робота просувалась повільно. До того ж вода піднялась дуже високо. Та хлопці гарували, як справжні бобри й нарешті закінчили роботу.

Тієї ж ночі пройшла велика злива. Наступного ранку, подавшись у ліс, друзі ще здалеку почули якийсь приглушений шум. Вони зупинились і здивовано прислухались. Раптом Ян радісно закричав:

— Гребля! Семе, це вода пішла через греблю!

Обидва з виском помчали до потічка. Там, де було кам’янисте дно, виблискувало дзеркало стоячої води, а через низьке місце посередині греблі проривався могутній потік.

Хлопчачі серця сповнились невимовною радістю — це результат їхньої напруженої праці! Ян із Семом роздяглися на ходу і разом шубовснули у воду.

Глибина загати подекуди сягала п’яти футів, а вся вона простягалась не менше як на сотню ярдів!

— Ну що, хіба не варто було напружитися? — радісно запитав Ян.

Ян був непоганим плавцем, і коли друзі хлюпались та борюкались, Сем раптом заявив:

— Тепер я знаю, хто ти. Більше від мене цього не приховаєш! Я здогадувався про дещо, коли ти тільки взявся за греблю. Ти — той червоношкірий, якого звуть Маленьким Бобром.

— А я оце дивлюсь на тебе, — відповів йому зі сміхом товариш, — і мені здається, що ти і є той червоношкірий на ім’я Юнак-що-сахається-лопати.

— Брехня, — заперечив Сем. — Хоч я також і не Зухвалий-Орел-що-звісив-з-кичери-свій-хвіст-у-прірву. Тобто, ще рано гадати, хто я…

— Нещодавно я чув, як Сі Лі назвав тебе Дятлом, — сказав Ян.

— Так мене в школі прозвали. Коли я був малим, мама часто казала, що в мене чудове золоте волосся. І тільки в школі я дізнався, що воно руде, і хлопці прозвали мене Червоноголовим Дятлом. Спершу я поривався у бійки, та зрештою мені добряче перепадало. Тоді я махнув рукою, а пізніше навіть звик. Тільки частіше мене називають просто Дятлом — так коротше. І знаєш, це мене аж ніскілечки не турбує.

Коли друзі повсідались біля вогнища, розпаленого з допомогою тертя, Ян сказав:

— Послухай, Дятле, я розкажу тобі цікаву історію.

Сем скривився й настовбурчив руками вуха, ніби справді урочисто приготувався слухати.

— Колись, — почав розповідь Ян, — одна індіанська скво[6] потрапила в полон до ворожого північного племені. Якось темної ночі їй вдалося втекти. І побігла скво не прямо додому, бо знала, що на цій дорозі її наздоженуть і вб’ють, а в протилежний бік.

Скоро жінка заблукала на чужині. Єдиною зброєю скво був ніж, а єдиною стравою — ягоди. Наближалася зима, скво до морозів не могла дістатися додому. І вона вирішила перезимувати в лісі: поставила вігвам з березової кори, добула вогонь тертям, зробила сільця на кроликів із лозової кори, ялинового коріння та сушняку. Спершу вона голодувала, їла березові бруньки та внутрішній шар кори, а потім натрапила на місце, де водилося багато кроликів. Коли їй пощастило спіймати кількох звіряток, вона використала все аж до останньої шерстинки. Вона сплела рибальську волосінь із жил, наробила гачків з кісток та зубів і з’єднала все це у вудку з допомогою жил та соснової живиці. Вона зробила собі одяг з кролячих шкурок. А ще наробила посуду з березової кори. Перезимувала вона сама-самісінька. Навесні її випадково знайшов відомий мандрівник Семюель Хірн. Її чудесний ніж майже зовсім стерся, але вона була сита, здорова й готова була вирушити до своїх.

— Це так цікаво! — вигукнув Сем, уважно вислухавши розповідь Яна. — О, як би мені хотілося так пожити в лісі! Тільки з рушницею…

— Ще б пак! Хто ж не хоче?

— Еге ж… та не кожен зміг би так жити. А я зміг би!

— Як? Обходитися тільки ножем? Хотів би я бачити, як би ти зробив тіпі! — розсміявся Ян, а потім додав серйозно: — Семе, досі ми тільки балувалися в індіанців, а тепер давай гратися по-справжньому. Будемо робити все тільки з того, що знайдемо в лісі. Ми будемо сенгерськими індіанцями, й обидва будемо Вождями. Я — Маленький Бобер. А ти хто?

— Кривава Грозова Хмара.

— Ні, це не годиться. Треба коротше і щоб можна було зробити твій тотем.

— Який тут