Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Ось тут нам карта і повалила. Вдень за косяками дурної хамси де попало ганяємось, Самборський хамсу ножичком своїм препарує, а тільки ніч на воду — в море виходить мафія. На ізобату сорок метрів, камбальна глибинка! Таки є калкана трохи. О другій стаємо на якір і доповідаємо прикордонникам, о чверть на третю підвалює Летючий Грузин на своєму «Амурі». Отаром його звали, познайомились ще першого разу, звісно. Самборський камбалу вже не лінійкою міряє, а зважує на терезах, бо розрахунок — за кілограм живої ваги. У гросбух усе записує. А там і штормове. І час йому хрустіти купюрами й підводити баланс, а нам — готуватися до берега, отих хінкалів, шашликів і коньяку з вісьмома зірочками. І — решти не треба, генацвале, слушай, які там ще копійки між своїми людьми. Гарно це грузини придумали. Просто тобі — рейганоміка якась.

І виходить що? Виходить, один рибінспектор на борту здатний обламати нам таку красиву гру? Ех, давайте ще по одній, Григоровичу.

— І повторити!

І все ж не слід сміятися над чужими халепами, поки сам у таку ж не потрапиш. Коли ми здійснили спробу повернутися в порт через прохідну, виявилося, що в Грузії все настільки інакше, ніж в Херсоні, що просто тобі навпаки — охоронець відмовився нас запускати В ПОРТ з двома кілограмами куплених на базарі мандаринів.

— Наказ ЦК із Тбілісі. Поки республіка не виконає план по збиранню цитрусових, мандарини в порт заборонено пропускати.

— Та ми ж місцеві! Рибалки з путини. На судні поїмо, за кордон не вивеземо, — почав було старпом.

— Тут їжте. Не пропущу, — відповідав невблаганний ворошилівський стрілець у синьому кашкеті зі зеленим околишем.

Ми сіли під пам’ятником грузинським колоніалістам і заходилися жерти мандарини.

— Саме що два кілограми. Простий збіг? Не думаю! — сказав я.

Ось коли вже потрапив у таку саму, як Вітька-Директор, халепу, — можна і посміятися.

— Добре все ж, що не лимони, — нервово загиготів Григорович, прожовуючи чергову мандаринку, і несподівано вигукнув у грудневу ніч:

— Чорт придумав цеє Поті і заснував на болоті!

З медвитверезника одразу виглянув місцевий мент у білому халаті і з надією спитав:

— Слюшай, матрос, ви вобще трєзвий, да?

— Як скельце, генацвале! — впевнено відповів старпом. — Мандаринів хочеш?

Інспектора до нас на борт привіз на своїй «чорний волга» особисто флагман промрайону. Ми стояли вздовж борту усім кагалом, і, поки той ішов до трапу, роздивлялися його пістолет у кобурі на поясі — справді там Макаров чи ТТ, чи огірок і варені яйця, як водилося тоді в гаїшників. Інспектор був невисокий, кривоногий, як злий ковбой з фільму «Хороший, поганий, злий», і взагалі якийсь кругленький, без прямих кутів — йшов розвальцем, наче перекочувався. Хоч і не зовсім товстий, але вже череватий. Може, й не лисий як бубон, але трохи лобастий, із залисинами довкола неслухняного чубчика на чолі, який уподібнював його до давнього українця. Аби ще не такий волохатий — волосся на звороті долонь кучерявилося, як золоте руно, яке давньогрецький герой Язон колись здобув, заваливши дракона у тутешнім евкаліптовім гаю. Ті реліктові зарості на Ріоні, до речі, ще досі цілі. Їх тільки трохи прорідили-попиляли, коли Росія перекрила газ, і всі багатоквартирні будинки Поті наїжачилися трубами пічок-буржуйок у вікнах й топили всім, чим можна. І лише через кілька років усі ті квартири обійшов дільничий міліціонер і попередив, що за вирубку евкаліптів відтепер знову саджатимуть у в’язницю. Їм більше років, ніж місту, та що там — більше, ніж Грузії. Але то таке, то вже знову пізніше.

— Реваз, — представився інспектор капітанові. — Можна просто Резо.

І поставив свою важку валізу просто на ногу Самборському. В іншій руці тримав-не випускав каністру, як потім виявилося, з домашнім коньяком. Якраз у каюту до науковців, у колишній трюм, його і підселили. Жахаючий нас чорний пістолет він одразу здав на зберігання у сейфі капітанської каюти. Мабуть, планував обійтися цього разу без стрілянини. На першій же вечері напоїв усіх своїм коньяком, довго й красиво говорив тости за здоров’я і за мир на морях. Наступного дня на сніданку навчив нашого кухарчука готувати хачапурі, й так його далі і називав жартома — Хачапурідзе. Ну, це вже в морі, знову під Кобулеті.

Та він і на кормовій лебідці стояв краще за Самборського й за мене, коли трал вибирали, чесне слово. Що з радистів та науковців взяти, вони тих сигналів глухонімих стропальщиків, коли віра, коли майна, а коли майна помалу, якими вперто керував нами тралмайстер Арменак з кормової палуби, в своїх академіях не складали.

І ось на другому траленні нам і трапилася та дурна хрюшка. Тобто білуга. Дурна — тому що зловили ми її зовсім не на «звалі» — далеко від берега, де прибережний шельф урвисто спадає в глибочінь Чорного моря, й глибини вже вісімдесят-сто метрів (де й живуть усі осетри та білуги, що себе поважають), а на мілкоті, ледь не під самим пляжем, хоча цілилися всього лише на барабульку. Дурна хрюшка, але ж яка файна. Кілограмів на сто тридцять. Та по вісім рублів за кіло живої ваги, два на ум пішло… А тут інспектор не просто на борту — сам на лебідці, бічо, стоїть.

— Упс, — наостанок сказала носата красуня, вивалюючись на палубу з кутця.

— Заактуємо! — одразу пообіцяв інспекторові Самборський. — І випустимо в живому вигляді! — саме так придумали радянські законники з прокуратури, далекі