Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

Другий хотів хоча б чимось компенсувати свій прорахунок, і таку нагоду Чорне море йому надало, не минуло і двох діб.

— Йес! — вигукнув він від штурманського столу, коли наніс чергову обсервовану точку на карту.

Ціла вервечка таких точок тяглася в бік турецького берега, хоча греблися ми до Криму.

— Йес! Два вузли! — це означало, що ми вже долаємо хвилі і рухаємось уперед зі скаженою швидкістю три з половиною кілометри на годину.

Ураган був на спаді. Барометр це підтверджував. Одеський однодобовий прогноз мав би підтвердити теж. Ще ніколи стільки людей одразу не чекало прямо під дверима моєї радіорубки на якусь буденну радіограму, яку кожен радист на Чорному морі приймає двічі на добу і яку навіть підтверджувати не потрібно.

— Ну що там, Марконі? — повернулися всі до мене, коли я вийшов зі свіжим прогнозом, щоб віднести його на місток.

Таємниця радіозв’язку забороняє зачитувати службові радіограми усім охочим, та ще й перш ніж їх прочитає капітан. Але вона не забороняє флотських приказок:

— А погода так і шепоче: позич, але випий, — сказав я і пройшов на капітанський місток.

На містку були старпом, стерновий Віктор Іванович і незмінний Атамас.

— По 333-му району 6-12 метрів на секунду, — оголосив я наш вирок.

На горизонті вже кіптявив небо СРТМ «Залізний потік» на прізвисько «Залізяка», який ішов нам на допомогу з Керчі.

— Справу зроблено, — із задоволенням підбив сухий залишок Атамас.

— «Кішка» — «Косі», — викликали нас по «Сейнеру».

— Говорить капітан Акопян. Матрос Борщевський на борту?

— Нема, — відповів передовику з дошки пошани капітан Атамас.

— А мені здалося без бінокля, що то він буксир у вас заводив.

— На борту — старпом Борщевський. Запросити?

— Гм… Так, звичайно.

— Біля апарата Борщевський…

— Дякую… старпоме, — неквапно, наче пробуючи кожне слово на смак, сказав капітан Акопян з білого пароплава.

— Відійдемо вбік? На наш канал, — запропонував Борщевський.

Коли моряки кажуть так, це значить, що вони хочуть перейти на робочий канал, номер якого відомий тільки їм двом, щоб побалакати без десятків цікавих вух, що прослуховують канал визивний. Відійдемо вбік і ми. Бо підслуховувати чиїсь телефонні переговори, може, й цікаво, але чинять так тільки молоді радіооператори, які ще не знають, що чим менше чужих таємниць знатимеш, тим кращий апетит.

Якби бухгалтерія чула цю розмову двох моряків, можливо, вона закрила б за нашим старпомом борг за рятувальну операцію під Сокотрою, провівши взаємозалік. Але бухгалтерії було не до того, вона обчислювала надприбутки управи від хитрого фінта вухами з пониженням начальників радіостанцій суден типу РС-300 до радіооператорів.

А я от думаю. Чому забобони такі однобокі? Чому якщо дорогу перебіг чорний кіт — то це недобрий знак, а коли біла кішка — то ніякий, а зовсім не навпаки — добрий? А якщо чорна кішка перебіга дорогу у Чорному морі? Чи дасть це плюс у результаті? Що сказав би про це Конфуцій? Ну, якби він був бухгалтером у чорних нарукавниках і сидів у чорній кімнаті, в якій жодної кішки нема? Чи зарахував би він одну рятувальну операцію за другу, щоб наш старпом не сплачував половину зарплатні наступні вісім років?

Мабуть, що ні. Але коли я складатиму перелік пароплавів, за якими щиро жалкую, що більше ніколи не пройдуся по їхній крутій палубі й не полізу на щоглу ремонтувати їхні антени, «Петро Кішка» буде записаний у ньому під номером першим. Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю: це ми обираємо собі пароплави чи це вони нас собі обирають.

7.08.2006

Є, є в цьому світі моряки, які радіють шторму. І Лєрмонтов тут ні при чому. Просто для сейнера «Петро Кішка» штормове попередження означало захід у Поті, на штормвідстій.

«Петро Кішка» був науково-пошуковим судном, хамсу не ловив, а шукав і наводив на неї справжніх рибалок. Тому недовиконаність планів вилову через шторм нас не обходила. Та в нас і трюму ніякого вже не було: там жив тлустий окуляристий науковець Самборський в джинсах, які весь час сповзали з пуза, і він їх підсмикував у найнесподіваніші моменти розмови чи праці, наприклад, коли вибирали трал, а він саме патрав рибу для дослідів. Або заміряли температуру забортної води термометрами на тросику. Тоді він одною рукою підсмикував джинси, а другою ще й поправляв на носі окуляри. Одразу видно — спеціаліст з хамси.

Отак відпрацюєш, бувало, в ефірі з Керчю, приймеш тридобовий прогноз з Одеси, де чорним по білому — «вітер північно-західний, 20–25 м/сек», відчиниш двері радіорубки, а під ними, в салоні команди, вже народ тусується перед телевізором. І всі одразу замовкають і не скреготять ложками об миски, проводжають благально тебе поглядом, поки ти пробираєшся до трапу на капітанський місток. А ти недбало через плече вже:

— Штормове!

А народ так, одностайно, наче наші гол забили:

— Йе-е-ес!

І