Земля Георгія - Антон Віталійович Санченко

— Що сталося? — спитав я.

— Та ще не сталося, але може. Рибінспектора нам на борт саджають. Плакав наш синдикат. З браконьєрством, мабуть, доведеться зав’язувати. Якось невдобно буде, інспектор на борту, а ми камбалу наліво штовхаємо.

— Перше правило Синдикату — ніколи не говори про Синдикат! — мав би відповісти я, але Стронґовський тоді ще не переклав «Бійцівський клуб» Паланіка. Стронґовському, власне, було тоді лише чотири рочки, не найкращий вік для перекладача.

Синдикат наш імені Петра Кішки, героя першої облоги Севастополя, заснувався однієї глупої грудневої ночі, десь під пляжами Кобулеті, коли ми щойно поставили трал, греблися собі повільно вздовж берега. Наша «авоська» волочилася за кормою на глибині 40 метрів, вигрібала з дна все живе і неживе, збираючи якісь необхідні науковцю Самборському зразки чорноморського бентосу. Вибирати трал треба було ще не скоро, тож уся підвахта зібралася в салоні дивитися телевізор. Це було ще одне грузинське диво. Навіть радянський телевізор тут по ночах показував не таблицю для налаштування кінескопа, а кіно. Не місцеві канали — Центральне телебачення, з Москви. Але нічне. Щоб грузини, значить, турецький телевізор по ночах не дивилися. Чому не можна було повторювати «Рабиню Ізауру» по ночах і в Херсоні, в нас було кілька версій. Мабуть, щоб ткалі ХБК спали перед зміною. Дві інші версії були антирадянськими і непечатними.

І ось просто посеред тридцять шостої серії цього бразильського шедевру про фазенди й пампаси двері з палуби розчахнулися і в кают-компанію боком, перечіпаючись на високому комінгсі, ввалився НЕЗНАЙОМЕЦЬ! Якийсь привид у підкачаних рибальських чоботях, ватнику і брудній шапочці адідас. Вночі! На судні, що йде по морю! В прикордонній зоні! Ми б прийняли його за привид Летючого Голландця, але триденна їжача неголеність і акцент одразу виказали в ньому Летючого Грузина:

— Мужики, риба єст? — сказав він нам замість «здоровенькі були».

— ???

— А херовий риба єст? Я барабулька тоже покупал буду, — звісно, я відцензурував деякі слова. — Сорок рубель бочка.

До цього вся барабулька з прилову в кращому разі йшла на камбуз у юшку. Але скільки там тієї барабульки на юшку насправді треба? За борт викидали, її навіть не патрав своїм ножичком і не заміряв лінійкою науковець Самборський. Справа була варта того, щоб покликати капітана. Принаймні.

Коли мандрівний риботорговець озвучив ціни на справжню рибу — камбалу та білугу, дарма що вона в Червоній книзі, тралу без різниці, теж іноді в прилові трапляється — капітан вирішив, що справа варта того, щоб викликати тралмайстра і старпома й усамітнися з гостем в капітанській каюті. А тут якраз і трал вибирати настав час.

— Ой, йо! — вже починав було лаятися тралмайстер Арменак Вікторович, коли побачив у світлі прожектора, що цього разу трал уполював стільки чорноморської акули катрана, що ми не зможемо його підняти лебідкою на палубу, й повна вегетаріанських акул «авоська» сиротливо бовтається під бортом. Катран, на думку українських рибалок, був уже взагалі «сміттєвою» рибою — від нього ж сечею смердить, у нього кровоносні судини й сечові канальці сполучені, і як його готувати — ніхто до пуття не знав. Треба було спускати шлюпку, розрізати кутець і один по одному, за хвоста, перекидати півтори тонни цього сміття за борт.

— Ой, йо! — почав було тралмайстер озвучувати цю невеселу перспективу, але старпом вчасно ткнув його під ребро ліктем — вказав на реакцію нічного гостя.

— Bax! Катран! Красавчік! — гопки скакав Летючий Грузин і махав рукою, закликаючи до борту свій моторний човен «Амур» зі стаціонарним двигунцем, з якого і перескочив був на ходу до нас на борт на початку тридцять шостої серії. Схоже, в Грузії катран вважався делікатесом.

За годину грузини не тільки забили свій човен катраном настільки, що він вже сидів у воді по планшир, по-генацвальськи розрахувалися з нами за кожен хвіст хрусткою готівкою, але ще й підкликали до борту дві інші бригади, на «Казанці» й на «Прогресі», бо катран все не закінчувався. Та ще й, наче щоб ми вже точно не сумнівалися у всесхваченості цього нічного промислу, додаткові човни на нас спрямовували по радіо прикордонники. Ну, хоч недарма ми їм щогодини доповідали, що ще не дали драла в турецькі води.

Коли грузини, та ще й незадарма, виконали усю тралмайстрову роботу і розтанули вночі, надсадно крекчучи моторами, ми знайшли себе в цікавому становищі, яке слід було добре обміркувати. Не було ні гроша, і раптом алтин. За одну ніч, та де там — за дві години ми заробили щось дві з лишком тисячі рублів — десь половину фонду заробітної плати, яку платила нам держава за місяць. Дві з лишком тисячі ще тих, радянських доінфляційних рублів, коли келих пива з жовтої бочки в Керчі коштував чотирнадцять (!) копійок. У вас таке бувало в житті? І як, впоралися?

Як його тепер ділити? Зараз я вже бувала людина і можу пригадати багато випадків, коли весь скарб, скажімо, турецького шоколаду намагався захамарижити капітан одноосібно. Нічого путнього з цього, до речі, не вийшло. Але наш капітан Атамас у старомодному бухгалтерському капелюсі був тертий орел-мужчина. Він з Генічеська родом. А там усі рибалки недарма живуть офіційно розлучені з дружинами, й маєтність вся на жінку записана.

Бо кримінальна стаття за браконьєрство передбачає конфіскацію майна. Знав наперед він усі ці браконьєрські розклади.

Викликав Самборського. Призначив його банкіром. Здав йому усю касу. Й наказав ділити порівну між усіма членами риболовецького угруповання.

— І коку теж, — одразу ж припинив невдоволення тралмайстра, який вважав несправедливим, що він, божою милістю тралмайстер, і молодий кухарчук роблять нерівнозначний внесок у спільну справу, а гроші ділитимуть порівну. — За внесок тобі держава більше на десять рублів платить,