Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
Але це зовсім не означає, що тепер не треба її шукати. От тільки як сказати про це людям? «Я оце вранці відпустив Лелю з Васильком невідь-куди невідь по що, і вони не повернулися. Ходімте шукати…»
Чистої води дурниця. Кожен, навіть зовсім мовчазний Хом’як, скаже, що це дурниця. А що вже скаже Опенько чи там Миша! По-перше, вночі в лісі не ходять — ніхто. Якщо мисливці чи розвідники не встигають засвітло повернутися до села, то ніхто особливо не переймається з цього приводу — отже, сплять на дереві. Якщо діти ке повернулися поки день, це погано. Але це ще зовсім не означає, що діти дурні, що вони йтимуть уночі лісом. Це означає тільки одне — що їх щось затримало, тож вони залізли на дерево й сплять. І нічого іншого. Якби щось інше, то Глина вже давно прибіг би й розповів своєю собачою мовою, що все це означає щось інше…
Приблизно таке почув би Лисий у відповідь, якби запропонував зараз людям іти на пошуки. І це було б цілком справедливо. Він і сам усе це добре знав…
Хлопець стояв у темній комірчині й дивився на зірку над головою. Поруч стояли Борода й Петрусь. Однак Лисий був сам.
Вогонь
Над малинником не було дерев, тож Леля добре бачила зоряне небо. Літо закінчувалось, і з неба, мов яблука з дерев, раз-по-раз зривалися зірки, прокреслювали палаючі риски й зникали з очей. Батько колись казав, що вони згорають. Мов іскри.
А може, вони — це подряпини на небі? Небові вони печуть, як і Лелі зараз — тут, у малиннику.
— Лелю, ти як? — ледь чутно спитав Василько.
Вона почула його, незважаючи на несамовитий гавкіт Глини, який проклинав ліс, ніч, осоружних птахів і остогидлі зарості малини: нічого їстівного для собаки на них не росте, а пройти крізь них до того, що, можливо, живе під ними, ніяк. Глина й раніше малинників не любив, близько до них не підходив. А тепер, коли треба було вкотре рятувати Лелю, яка так необережно впала в самісіньку середину цього колючого чагаря, пес почувався ображеним. І справді: скільки ж можна! Він сьогодні вже з кручі падав, по деревах, мов якийсь Мурзик, лазив, русалок ганяв, ведмедя навіть не на жарт перелякав… Мусить бути якась межа, не можна ж від бідного собаки так багато вимагати — ще й в один день!
— Нічого, ще жива, — теж стиха відповіла Леля. — Мабуть, доведеться таки запалювати вогонь.
Останні слова вона промовила голосніше, ніж було треба. У відповідь — ні звуку, і Леля зрозуміла, що ця погроза вже не діє.
А Василько зрозумів її буквально. Він дістав трут і кресало й почав висікати вогонь. Коли трут зажеврів, Василько підгорнув докупи трохи сухої трави й запалив маленьке вогнище. За кілька хвилин, поки Леля вибиралася з малинника, взявся вогнем хмиз, а незабаром вони як слід затоптали багаття й рушили далі, тримаючи в руках довгі сухі гілки, що досить пристойно висвічували голови нічних мандрівників. Щоправда, навколо в лісі стало ніби ще темніше, рухатися тепер було ще важче. Але — як вони сподівалися — безпечніше.
Втім, на світло позліталося стільки комашні, що доводилося тримати смолоскипи високо над головою, водночас намагаючись не підпалити крон дерев, під якими проходили.
Вони йшли наче в невеличкій освітленій кульці, за якою тепер зовсім нічого не було видно — хіба що тут під ногами й за два кроки попереду. Леля вела перед, тож Василько й того не бачив, бо мимоволі дивився на вогонь над Лелиною головою і смертельний танок комашні навколо нього.
Однак і це тривало недовго, бо їхні смолоскипи горіли ледь-ледь, а скоро й зовсім стали гаснути. Довелося шукати нові сухі гілки, чекати, доки вони розгоряться. Втім, Василькові це зрештою набридло, і він просто поклав собі на голову вовчу шкуру на дерев’яних розпірках. Так, ніби під парасолькою, і йшов далі, сподіваючись, що коли птах чи хто він там спробує напасти знову, то вовча шкура його, Василька, захистить.
Поки Леля запалювала нові смолоскипи, Василько намагався з’ясувати, чи правильно вони йдуть, чи в тому напрямку Вночі це не так просто, як удень, але зрештою він розібрався: наче правильно. Приблизно правильно. Аби лиш не проминути село; він був певен, що вночі вони не впізнають навколишнього лісу. Хіба що випадково вийдуть на хати чи городи, які тягнуться на південь — кроків на двісті. Північніше села, правда, яруги. Теж добрий орієнтир, якщо тільки вдасться розгледіти їх заздалегідь, а не тоді вже, як котитимешся вниз…
Знову загарчав Глина. Знову зупинка. Знову чекання, граничне напруження слуху. На очі вони вже звикли не покладатися. Мимоволі хотілося глянути вгору, однак там був слабенький вогонь палаючої гілки, тож ні зірок, ні чогось ближчого роздивитися все одно не можна. А втратити можливість бачити бодай щось після цього вогню — цілком можливо. Принаймні надовго.
Глина загарчав зліше. Дивився він при цьому кудись уперед. Якщо Леля правильно розрахувала, незабаром мусять бути кущі ліщини, де вранці вони зустріли ведмедя. Не змовляючись, вони з Васильком опустили смолоскипи й тихенько затоптали вогонь. Обоє враз сіли навпочіпки й завмерли, наготувавши зброю.
У кронах дерев було тихо. Не тільки велетенських крил, що завдали їм стільки клопоту, навіть найменшого свисту пташиного ніде не чути. Та й не час птахам заливатися до ранку — скоро осінь.
— А ведмідь — денний чи нічний? — ледь чутно спитав Василько.
— Шшш, — відповіла Леля. Якби ж вона знала. З цими велетами їй досі зутрічатися не доводилось.
Глина голосно гавкнув щось незрозуміле, рвонув з місця й зник у темряві.
— Глино, стій! — забувши про обережність, крикнула Леля, але це не подіяло.
Вони з Васильком підхопилися на ноги й кинулися навздогін.
Бігти на собачий голос, що стрімко віддаляється, в темному лісі, ризикуючи наскочити в кращому випадку на стовбур дерева чи колючі чагарі, а в гіршому — на гадюку чи якогось більшого ворога… Це й бігом не дуже назвеш. Просто намагалися пересуватись якомога швидше й тихіше.
Раптом далекий гавкіт різко урвався. Лелі здалося, вона почула скімлення. А потім Глина, як вона зрозуміла, пустився навтьоки — і просто
