Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік
— Згоден, — підхопив Лисий. — А тепер уяви собі, що хтось хоче отруїти людину водою з казанка. Це легше зробити чи важче?
І Борода, і Вухань замислилися. Ніяк не могли збагнути, куди Лисий хилить.
— І все одно казанок украли… — закінчив Лисий свою думку. — Постає питання: навіщо?
— А може, він іще щось уміє, — нарешті подав голос Борода.
— Хто? — скинувся Вухань.
— Казанок.
— А хто може про це знати? — здавалося, Лисий не стільки питав їх, скільки підказував відповідь.
— Баба Яга, — промовив Петрусь.
Усі дуже здивувалися. Не з того, що хлопчик згадав бабу Ягу, яка давно загинула Просто доти Петрусь жодного разу не втрутився в розмову, уважно вивчаючи пошкодження, завдані замкові.
— Баби Яги в нас у селі немає, — після паузи відмахнувся Вухань.
— І Лішак, — тихо додав Петрусь.
Із Лішаком діти познайомились у хатині баби Яги. Це був хитрий і підступний маленький дідок, що вмів перекидатися на велику сову. Він тоді пропонував убити стару й забрати все її причандалля. Собі просив тільки ступу. А потім усе склалося так, що єдиним правильним рішенням було вбити Лішака, аби не наражати себе на страшні небезпеки в майбутньому. Однак убити його Лисий тоді не зміг — просто не звелася рука пустити стрілу в беззбройну істоту.
Діти замовкли й мовчали досить довго. Все зваживши, Лисий не погодився.
— Лішак над усе хотів ступу, якщо пам’ятаєш. Якби це був Лішак, то ступу він би й узяв.
— Це він сам так казав, що хоче ступу. А йди знай, на що б він погодився, якби ми почали з ним далі про це розмовляти.
Це була версія досить переконлива. Справді, якщо це Лішак, тоді можна припустити, що казанок йому справді потрібніший, ніж ступа й мітла. Це до певної міри заспокоювало. Адже дуже не хотілося вірити, що хтось із односельців хотів когось отруїти.
— Якщо Лішак, то чи не задумав він отруїти все село — у нього ж зуб на вас, — припустив Борода.
— Як це він… хіба ж це що?.. — Вухань не міг погодитися хоча б тому, що це припущення висловив не хтось інший, а саме Борода. Як усі невеликі на зріст люди, він дуже ревниво й недовірливо ставився до велетня Бороди, тож брав під сумнів будь-які слова, якщо їх промовляв цей здоровань. — Ходитиме по хатах і той… «не хочете водички?» Чи як?
Петрусь засміявся, уявивши, як людина відчиняє двері своєї хати, а на порозі Лішак із казанком: «Водички попити не хочете?»
Тут Борода збагнув, про що говорила Наталка.
— То це Марічка стежить, щоб ніхто не налив води в криницю?
— Так, — відповів Лисий.
— Тут іще одне треба зрозуміти, — подав голос Петрусь. — Навіщо було рубати замок?
— Ну, це зрозуміло, — відгукнувся Борода. — Щоб зайти в комору.
— Та ні, — заперечив Петрусь. — У комору він зайшов якось інакше. І вже зсередини почав рубати.
— Як так зсередини? — Вухань образився, що Петрусь помітив щось таке, чого не помітив він сам. — Ану покажи!
Усі тісно обступили двері. Тепер, коли Петрусь звернув на це увагу, стало очевидно, що замок і справді рубали зсередини комірчини.
— Мабуть, від нас хотіли приховати, — роздумливо сказав Лисий, — як насправді можна проникнути до комірчини.
— А як тут можна було побачити, де рубати й де що стоїть? — додав Петрусь.
Справді, в коморі віконця не було, не було й будь-якого сліду, що міг би пояснити, чим тут світили. Лисий з Петрусем зайшли всередину, зачинили за собою двері, і їх огорнув безпросвітний морок.
Нічний птах
Під деревами було вже темно. Тут, у лісі, вечір наставав швидше, ніж на відкритому місці над річкою. Йти доводилося повільно. Хоч, звісно, Глина почув би небезпеку заздалегідь, але вони вже сьогодні не раз переконалися, що від нього буває не тільки користь, а й клопіт.
Ліс нашорошено перегукувався рипом, шипінням, писком, пугуканням та іншими звичними й тому не страшними звуками. Ліс готувався до ночі. Він ніби переходив з одного стану в інший — як людина, що вкладається спати після тяжкого напруженого дня. Різниця лише в тому, що ліс і вночі не спить. Просто вночі його життя стає іншим — жорстокішим і потаємнішим. І, зрозуміло, про це життя вони знали незрівнянно менше, ніж про денне. «Ми про ліс нічого не знаємо», — якось здивував Лелю Лисий. Уже стільки, скільки він знає, здається, й знати неможливо. А тут раптом: «Усі наші негаразди від того, що нам бракує знань. Ми навіть не знаємо, де ще є села, скільки їх. Чи вовкулаки живуть тільки в прирічному лісі, де ми їх бачили, чи ще десь. Що таке порожні дерева, хто такі мавки. А мавки ж знають про ліс щось таке, чого ми не знаємо, і русалки…» Тоді вона й завела з ним мову про необхідність сходити до русалок і познайомитися з ними. Сходила…
Леля постійно відчувала, яка вона брудна, — це її чи не найдужче мучило. Однак, попри це й страшну втому, вона відчувала радість, піднесення. Їй вдалося! Вона познайомилася з русалками, вона тепер знає, які вони небезпечні, але знає й те, які вони вродливі й веселі. Дівчинка розуміла, що зможе знайти з ними спільну мову.
— Русалки дуже багато знають, — казав колись її батько. — І не лише про те, що є під водою, а й про те, що діється на землі. Вони не до кінця щирі з людьми, розмовляють зверхньо й навіть знущально. Якби домогтися їхньої прихильності й довіри, вони могли б стати надзвичайно корисними.
Поки що судити про їхні знання Леля не могла. Але вона неодмінно подружиться з ними, неодмінно знайде спільну мову!
От тільки б нічого не завадило! А що може завадити? По-перше, Лесик. Довідавшись, яких вони з Васильком зазнали небезпек, він може не дозволити наступну подорож до русалок. По-друге, погода. От-от почнеться осінь, проллються дощі, і чи вдасться туди вибратися вдруге? По-третє, треба ще сьогодні дістатися додому. І вдень їм довелось ого-го скільки зустріти. А вночі?..
Наче на підтвердження цих побоювань, десь дуже близько залопотіли великі крила. Глина невпевнено гавкнув і замовк. Леля й Василько завмерли, сторожко вдивляючись у сплетіння гілок над головами. Звісно, ніяких таких великих птахів, щоб були небезпечні для людини, тут не водиться, та обережність ніколи не зайва. До того ж одного такого небезпечного птаха (а Леля — навіть двох!) вони таки колись бачили. І спогади були геть неприємні.
Мабуть,
