Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Тоді, як і тепер, у кімнаті стояли сині сутінки. Вона лежала на цій же тахті. Хорст сидів поруч. Вона уявляє його обличчя до найменших подробиць. Він схиляється над нею. Шепоче палкі слова, які огортають серце солодким туманом. Гізела бачить його чорне волосся, високе бліде чоло, сині, мов гірські озера, очі. А яким жаром палали його вуста, як дзвінко билося в грудях серце. Ні, він не може бути поганим, її Хорст. Він залишиться для неї найкращим, як би вони не чорнили його. Гізелі він нагадує рицаря із древньої легенди. Сидить, закутий, у підземеллі і думає про неї. Себе вона бачила Ізольдою. В неї вистачить мужності, вона проникне у в'язницю, зірве з його рук ланцюги, омиє сльозами рани. Тоді вони візьмуться за руки і підуть геть од людей. З собою заберуть тільки любов…

— Гізі, ти спиш? — почулося крізь ледь прочинені двері.

Гізела не відповіла. Їй нікого не хотілося бачити, а Ютту й поготів.

— Я принесла тобі каву. — Ютта зайшла до кімнати, поставила на столик тацю з маленькими порцеляновими чашечками і сіла на тахту поруч з Гізелою. — Я прийшла вибачитись, Гізхен, — тихо промовила дівчина по паузі. — Тоді згарячу я наговорила тобі дурниці, про Хорста. А сьогодні ненароком чула…

Гізела перестала схлипувати.

— В кабінеті професор розмовляв з Гуго. Я сиділа в бібліотеці. Вони говорили про Хорста…

— Що? Що вони говорили? — Гізела схопила її за руки.

— Я навіть боюся казати. Професор дуже лаяв Гуго. Той виправдовувався, викручувався, мовляв, Хорстові ніщо не загрожує, його арешт потрібен тільки для політики. Йому про це нібито сказав сам Дітц ще до того, як Хорста мали арештувати.

— Виходить, Гуго знав? Чому ж він не попередив Хорста? У той вечір, коли Хорст пішов від мене, вони розмовляли біля машини. Я бачила це на власні очі. Нічого не розумію.

— Слухай, Гізі, професор сказав, що Гуго теж посадять у гестапо.

— Так йому й треба, — зло вигукнула Гізела. — Він підлий! Я піду і скажу йому, що він підлий.

Гізела зірвалася з тахти і хотіла бігти, але Ютта зупинила її.

— Зажди, Гізі, його немає вдома. Як тільки професор поїхав, він одразу зник.

Гізела сіла на тахту.

— Не плач, Гізхен, не треба, — Ютта гладила її волосся, обнімала за плечі, — не треба так побиватися. Може й справді все обійдеться. Посидить трохи для політики, і випустять. Заспокойся, а то і я розревусь. Ти так його любиш, Гізі. Мені здається, я так любити не зможу. В мене якось любов не виходить. Сподобається хто-небудь, а через день-другий уже нецікаво з ним. Ось тільки Манфред. Але яка ж то любов, коли вже третій рік його не бачу. Ти кажеш, Хорст був у тебе тут, у кімнаті?

— Був, — крізь сльози відповіла Гізела.

Їй було приємно слухати Ютту. Якась незнана раніше жіноча гордість заговорила в її серці. Своє кохання сльози, біль — усе те вона побачила ніби збоку. Вони здалися їй красивими і романтичними.

— Ну і що? Ви цілувались?

Гізела перестала плакати. Підвела голову і подивилась на Ютту. Очі подруги світились такою щирою цікавістю, що Гізела не витримала, усміхнулася.

— Ти ще зовсім дитина, Ютто.

— Можна подумати, що ти набагато старша за мене.

— Не ображайся. Я просто хотіла сказати, що той час давно минув. У мене, певно, буде дитина від нього, — Гізела говорила це так переконливо і з таким внутрішнім болем, що їй раптом стало жаль самої себе. Вона впала лицем у подушку і знову заплакала. Проте куточком ока стежила за Юттою. Їй хотілося знати, яке враження справили її слова на подругу.

Ютта і справді була вражена, — аж ніяк не сподівалась почути таке. Вона знала, що Гізела закохана в Хорста, але ж він не виявляв особливого захоплення нею. Ютта встала, увімкнула торшер. Стояла і розгублено дивилася на подругу. Вона ніколи не симпатизувала Хорстові, навіть трохи недолюблювала його. Їй взагалі не подобались женоподібні хлопці. Але вибір Хорста вона теж не схвалювала. Щось стояло між нею і Гізелою, глибоко приховане, затаєне. Проте зараз сльози Гізели розтопили льодок в її серці.

— Не плач, Гізі. Треба радіти, а ти побиваєшся. Повернеться батько — підеш до нього і розкажеш усе. Тоді професор обов'язково визволить Хорста, і ви… Ох, як я буду танцювати на вашому весіллі. Політика міняється, сьогодні — одна, завтра — інша. Ти тільки уяви собі: ви виходите із Фрауенкірхен. Ти в білій сукні. У Хорста в петлиці хризантема. І всі навколо шепочуть: «Яка красива пара. Хто вони?» — «Як? Ви не знаєте? Це — Гізела фон Глевіц і її чоловік, Хорст Торнау». До ваших ніг падають квіти, — щебетала Ютта, витираючи сльози на щоках подруги.

— Мені страшно…

— Заплющ очі. Бачиш? Ти ідеш з Хорстом по Кауфінгерштрасе. А я — поруч, везу в колясці… Ти кого хочеш, хлопчика чи дівчинку?

— Не знаю, — схлипуючи промовила Гізела. Вона сиділа на тахті і терла кулаками червоні очі.

— Одну хвилинку, Гізі, я зараз, — Ютта мов вихор вибігла з кімнати. Гізела не встигла й волосся прибрати, як вона повернулася. Тихенько причинила за собою двері, блиснула лукавими очима і розсміялася. В руках у неї була пляшка коньяку. — Вип'ємо?

— Не треба. Що це ти вигадала, — запротестувала Гізела.

— Ти не хочеш випити за своє щастя? Тоді я вип'ю сама. Вип'ю за твого маленького. Я буду йому хрещеною матір'ю. Я ж перша дізналась про це. Правда?

— Може, дитини