Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
Прокинувся Микола, солодко позіхнув, протер очі, погладив запалий живіт.
— От, чорт, їсти хочеться, — блиснув сліпучою усмішкою і скочив з нар.
— Про їжу забудь. Може, завтра вранці дадуть якогось кандьору, — промовив бородатий.
— Е-е, це мені не підходить. У мене полтавська хвороба. Я, як поїм, — спати хочу, як посплю, — їсти хочу.
Андрій гірко посміхнувся.
— Жартуєш.
— А що? Сидіти, розвісивши вуха, як ти? Вставай краще. Підемо оглянемо наші володіння.
— Не хочеться.
— Вставай, Андрійку. Микола діло каже. А думок усіх не передумаєш. Вставай, — порадив бородатий.
Він спустив з нар ноги і якось важко підвівся. Малий гуцул схопився й собі. Лише Шпинь не ворухнувся, хоч видно було, що не спить. Учотирьох вони вийшли з барака і одразу ж влилися в людський потік.
Півтори тисячі чоловік у смугастих робах юрмились у вузькому проході між блоками. Різномовний говір плюскотів об стіни, злітав у похмуре небо. Гефтлінги, як тут називали в'язнів, тільки-но повернулися з роботи і товпилися на подвір'ї. Спочатку всі в'язні здалися Андрієві на одне лице. Трохи згодом він уже відрізняв швидких чорнооких італійців од білявих шведів, мелодійну скороговірку француза від різкої, гаркавої мови німця, поляків від чехів, сербів од датчан і греків. Ця тисячолика маса людей, зігнаних сюди з усіх кінців Європи, виснажена, пульсуюча хворобливим напруженням нервів, справила на Андрія гнітюче враження.
Хлопці тулилися до бородатого солдата, мов курчата до квочки. А той ішов попереду, ніс свої невеселі думки і, здавалося, нічого не помічав навколо. Раптом він зупинився, вдивляючись у чиєсь обличчя так, ніби побачив перед собою привид.
— Я зараз, хлопці, — кинув через плече, пробираючись до барака.
Біли стіни високий чоловік з мужнім посірілим від утоми лицем зосереджено скручував цигарку.
— Чи не можна у вас розжитися на закрутку? — почув Андрій голос бородатого.
— Чом не можна, козаче, — відповів високий, а коли підвів очі, вони заблищали такою щирою радістю, що, здавалося, чоловік от-от кинеться обнімати бородатого. «Мабуть, знайомий, — подумав Андрій. — Чому ж вони навіть не привіталися?»
Людський потік потягнув хлопців далі. Вони пройшли до кінця барака і повернулися назад. Ні бородатого, ні його знайомого біля стіни вже не було. Хлопці одразу відчули себе сиротами. У цій велетенській юрбі незнайомих людей вони загубилися, мов у дрімучому лісі. Тулилися одне до одного, боячись, щоб натовп не роз'єднав їх. А він, гомінливий, спінений мерехтінням смугастих роб, ніс їх тепер уже в протилежний бік і, нарешті, вихлюпнув на аппельплац. Тут теж снували люди, але дихалося вільніше. Хлопці одійшли до дверей свого барака. Стояли мовчки, прислухаючись, як тужливо стискається у грудях серце.
Вздовж аппельплацу нескінченними сірими рядами тяглися бараки. За колючим дротом було видно стрілку з написом «Лагерштрасе». А далі над будівлями приземкувата труба підпирала небо клубами чорного диму. Праворуч, за бараками, здіймались залізні ворота фірми «Мессершмітт». Звідти долітав тривожний шум. Андрій виглянув за ріг і завмер.
— Що там таке? — спитав Микола.
Андрій мовчав, закам'янілий від жаху. Хлопці підійшли до нього і теж застигли в німому мовчанні. На воротях у петлі гойдався чоловік. Він ще здригався в передсмертних конвульсіях. На грудях висіла табличка, але прочитати її хлопці не могли. Жах пройняв мозок. Думки застигли, оціпеніли перед лицем смерті. Біля воріт поступово виростав натовп. Хтось зупинився за спиною в Андрія і важко зітхнув:
— Прощай, друже…
Шепіт схопив Андрія за горло. Хлопець озирнувся і побачив жовтого, немов зліпленого з воску чоловіка. Очі йому запеклися сльозами. Тремтячою рукою чоловік зняв з голови смугасту безкозирку. Коли сусід трохи заспокоївся, Андрій запитав:
— За що його?
— За саботаж, — відповів той і похитуючись попрямував до воріт.
— Господи помилуй, — прошепотів малий гуцул, хрестячись.
— Не помилує, не проси, — промовив Микола. — Він сліпий, твій бог. Ач що розвів на землі. Чи йому мало пекла на тім світі?
Малий зблід, затремтів, ладен був розплакатися. Андрій обняв його за плечі.
— Заспокойся, ходімо краще звідси.
Біля барака їх зустрів штубовий. Глянув на бліде обличчя гуцула.
— Що, захворів? — запитав суворо.
— Ні, так трохи… нерви, — пояснив Андрій.
— Візьми стілець, нехай посидить на повітрі.
Хлопець здивовано звів очі. Хоч обличчя штубового все ще було суворе, в голосі ясно прозвучали співчутливі нотки.
— Звідки ви? — німець подав стілець.
Андрій посадив малого.
— З України. Я з Полісся, а цей малий з Буковини.
— Так, так, — німець почухав укрите сивим волоссям підборіддя. — Ну що ж, заходь.
Андрій переступив поріг барака.
— Сюди, — штубовий штовхнув двері своєї комірчини.
Хлопець зайшов і нерішуче зупинився. Залізна койка, акуратно застелена благенькою суконною ковдрою. Стіл, стілець — усі меблі. Підлога чисто виметена, біля дверей на гвіздку стара шинеля. Одне вікно виходить на аппельплац. Крізь нього видно потилицю малого гуцула, друге — в барак, там панує морок.
— Сідай, — штубовий щільно причинив за собою двері, прикрив шторкою віконце, що виходило всередину барака, і важко опустився на скрипучу койку.
Андрій сів на край стільця.
— Давно з України?
— Тижнів зо два, а може й більше. Я вже і лік дням погубив.
— Так.
