Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Їй раптом стало жаль розлучатися з усім тим, що так яскраво намалювала Ютта. Вона й сама мріяла про це. Не раз бачила себе поруч із Хорстом в урочистій тиші Фрауенкірхен.

— Все одно, давай вип'ємо, — наполягала Ютта. — Мужчини кажуть, коньяк заспокоює нерви. — Вона долила коньяком чорну каву і подала Гізелі. — Ти пам'ятаєш пастора Тріблінга? Від нього завжди за верству несло коньяком, навіть під час ранкової меси. Якось я зустріла його з Гретою Трюбінгер…

Гізела пам'ятала пастора Тріблінга, знала всі анекдоти, які розказували про нього дівчата в пансіоні фрау Хорбер, та зараз їй було не до нього. Вона думала про Хорста.

— Ти мене зовсім не слухаєш, Гізі. Я говорю, говорю…

— Вибач, Ютто.

— Ти думаєш про нього?

— Так.

— Яка ти все-таки щаслива, Гізі.

Гізела затулила обличчя руками і знову заплакала.

Світло прожекторів пробиває залізобетонний колодязь на всю його п'ятиповерхову глибину. Стіни колодязя затягнуто сталевою сіткою. Галереї, що біжать по колу вздовж чорного пунктиру камер, марші сходів, двері секцій і навіть підлога зроблені із тонкого сталевого пруття і справляють враження густої павутини. На рівні третього поверху, в скляній будці, підвішеній на тросах, немов павук-хрестовик, висить наглядач в есесівській формі. Гладкий, червоний, він ніби і справді напився людської крові. Від його очей нікуди не заховаєшся. Крізь сталеве плетиво йому видно кожен закуток.

Щоразу, коли Хорст зустрічається з крижаними очима наглядача, його проймає жах. Здається, ніби з нього зідрали одяг і голого кинули на цю павутину. Розірвати її немає сили, а страшні лабета хрестовика підповзають усе ближче і ближче…

— Вперед, — конвоїр штовхнув у спину.

Хорст рушив галереєю. Дорога йому вже добре відома: галереї, коридори, сходи приведуть у кабінет слідчого. Треба зібрати думки, заспокоїтись. Відповідати впевнено, обмірковуючи кожне слово. Заява, яку він має зробити сьогодні, дуже важлива. Він вимагатиме, щоб її обов'язково занесли до протоколу. Тоді це буде документ, який вони не зможуть замовчати. Кінець кінцем, колись має бути суд. Там його заява щодо Гуго фон Глевіца, якщо її зараз не візьмуть до уваги, може обернутися на зле для слідчого. Гауптман Кьоніг не дурень і повинен це зрозуміти. Зрештою, він поскаржиться, відмовиться давати будь-які інші свідчення, почне голодовку, але примусить слідчого прийняти заяву. Надіятись більше ні на що і ні на кого. Треба захищатися самому. Він готовий відповісти за свою провину, але брати на себе все… Ні, того не буде.

— Стій, — конвоїр прочинив двері. — Іди сідай у куток.

Кьоніга в кабінеті не було. Із сусідньої кімнати чувся хриплуватий від хвилювання голос. Хорст сів на прикутий до підлоги дубовий стілець і прислухався. Щось підказувало йому: там, за дверима, мова йде про нього, але розібрати слів не міг. Раптом Хорст почув сердитий голос Дітца. Зриваючись на фальцет, барон кричав:

— Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло!

В сусідній кімнаті грюкнули двері. Стало тихо. Потім почулися кроки, важкі, непевні. Біля дверей вони завмерли. Мабуть, Кьоніг усе ще вагався зробити те, на чому наполягав барон. Але то було недовго. За якусь мить він увійшов до кабінету, сірий під злості. Не глянувши на Хорста, сів за стіл, важко опустив кістляві кулаки на папери. Він усе ще був під враженням того, що сказав Дітц. Та поступово обличчя Кьоніга набрало звичного кам'яного виразу.

Хорст відчув небезпеку. Зіщулився, знітився, чекаючи удару. Передчуття не обманювало його. Удар було припасено, але Кьоніг не поспішав завдавати його. Він сидів мовчазний, важкий, немов налитий свинцем. І це найбільше хвилювало Хорста, вибивало із рівноваги. Мовчання слідчого тяжіло над ним неминучістю уготованого. Він вирішив почати розмову перший.

— Гер гауптман, я маю зробити вам заяву відносно Гуго фон Глевіца.

Слова Хорста не справили на слідчого ніякого враження. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

— Я хочу сказати, пане слідчий…

— Це добре, Торнау, що ви все ж зізналися, — перебив його Кьоніг. Їдка посмішка зламала тонкі губи слідчого.

— Ні в чому я не зізнався, — майже крикнув Хорст і зірвався на ноги.

— Сідайте. Навіщо так хвилюватися? Ви зізналися в тому, що везли фальшиві англійські банкноти в ніч, коли вас заарештували, — Кьоніг примружив очі і, мов кіт на мишу, поглянув на Хорста.

— Ні, це — провокація.

— Дивно. Ваше зізнання надруковано у вечірньому номері «Фелькішер беобахтер». Ось, читайте. — Кьоніг подав Торнау газету.

Хорст гарячково пробіг рядки кореспонденції. «Боже, яка гидота. Мої честь, ім'я спаплюжені назавжди перед цілою Німеччиною. Але поруч з моїм тут стоїть прізвище Гуго фон Глевіца…» Це трохи заспокоїло Хорста. «Якщо тільки в цьому криється удар Кьоніга — мені ще не так погано. Рано чи пізно вони змушені будуть притягти сина професора до відповідальності. Я досяг свого. Проте, викриваючи Гуго, я фактично визнав свою вину. Кьоніг каже правду…» Однак Хорст не хотів так легко здаватися.

— Брехня! Я ні в чому не зізнавався, — заволав Торнау. — Покажіть імені хоч один фунт стерлінгів. У вас його немає, і ви безсилі що-небудь довести. Я не винен. Ні в чому не винен. Кореспондент міг вигадати що завгодно. Замітка в пресі — не документ. Юриспруденція цього не визнає, гер гауптман.

— Даремно шукаєш захисту в юриспруденції, — Кьоніг встав, відчинив дверцята сейфа і одну по одній поставив на стіл обсмалені шкіряні валізки.

— Пізнаєш? — він розкрив одну валізку. — Ось вони, твої фальшивки. Ми знайшли їх в проваллі під уламками машини. Ознайомся — фото зроблено на місці. Може, це переконає тебе і ти, нарешті, кинеш клеїти дурня.

На фото есесівець виймав із багажника обпалену валізку. Друга стояла біля його ніг. Машина,