Лабіринт - Кейт Мосс

— Ні, тату, — промовила нарешті, — я не думаю, що то були горлорізи. Вони не взяли його корзна, яке було пречудовим і, здається, дорогим. І на ньому були ще коштовності — золотий ланцюжок на зап’ястку та каблучки. Грабіжники здерли би з тіла все до нитки.

— Ти сказала мені, що не торкалася мерця, — батько стрепенувся.

— Так і було. Але я розгледіла його руки крізь воду, і його прикраси. Так багато каблучок, тату! Золотий браслет, зроблений з литих кілець. Ще один ланцюжок на шиї. Чому б це вбивцям залишати такі речі?

Алаїс затнулася, оскільки пригадала роздуті білі, неначе у привида, руки чоловіка, що майже торкалися її, а також кров і білі скалки кості на тому місці, де мусив бути великий палець. У неї запаморочилося в голові. Дівчина притулилася спиною до вологої й холодної стіни, вона мусила зосередитися на грубому дереві лавки під собою та на кислому запаху вина, доки не минули памороки.

— Крові зовсім не було, — знову додала Алаїс, — тільки відкрита рана, червона, неначе кавалок свіжини, — вона важко ковтнула. — І він не мав великого пальця, це...

— Не мав? — урвав її батько. — Що ти маєш на увазі?

Алаїс здивовано підвела очі, відчувши, як змінився тон батька.

— Великий палець його руки було відтято. Відділено від кістки.

— На якій руці, Алаїс? — перепитав Пелетьє. Тепер у його голосі відчувалася неприхована тривога. — Подумай. Це важливо.

— Я не впевнена...

Здавалося, батько не чув її.

— Яка рука? — наполягав він.

— На лівій руці, я в цьому переконана. Лівий бік був ближче до мене. Мрець плив за течією.

Гукаючи Франсуа, Пелетьє перетнув кімнату і вибіг крізь відчинені двері. Алаїс також схопилась на ноги, вражена раптовою зміною батькового настрою і загнана у глухий кут тим, що відбувалося.

— Що таке? Скажи мені, благаю. Невже це так важить, була то правиця чи лівиця?

— Готуй коней просто зараз, Франсуа. Для мене гнідого жеребця, для пані Алаїс — сіру кобилу і собі також коня.

Відповідь Франсуа була так само незворушною, як завжди:

— Гаразд, Messire[14]. Ми далеко їдемо?

— Тільки до річки. — Пелетьє жестом наказав йому йти. — Швидше, чоловіче. Та принеси мені меча і почисти плащ пані Алаїс. Зустрінемося біля колодязя.

Щойно Франсуа відійшов настільки далеко, що вже не міг їх почути, Алаїс кинулась до батька. Він не глянув на неї, а натомість повернувся до винного погреба і налив собі трохи вина тремтячими руками. Густа червона рідина хлюпнула через вінця кухля і розлилася на стіл, залишаючи плями на дереві.

— Paire, — звернулася знову дівчина, — поясни мені, до чого це все. Чому ти мусиш їхати до річки? Це безперечно не твоя робота. Нехай Франсуа їде сам. Я поясню йому куди.

— Ти не розумієш.

— То поясни мені так, щоб я зрозуміла. Ти ж можеш мені довіряти.

— Я повинен побачити тіло сам. Дізнатися, чи це...

— Дізнатися що? — не відставала Алаїс.

— Ні, нічого, — говорив він, похитуючи своєю сивою головою, — це не для тебе... — голос Пелетьє стих.

— Але...

Пелетьє підняв руку, швидко оволодівши собою.

— Ні слова більше, Алаїс. Я маю провести тебе. Я б хотів довіритися тобі, але не можу. В мене немає вибору. — Він ткнув пальцем у кухоль, що стояв на столі. — Випий оце. Воно допоможе тобі підкріпитися, надасть сміливості.

— Я не боюся, — заперечила Алаїс, образившись через те, що її небажання їхати батько пояснив звичайнісіньким боягузтвом.

— Я не боюсь дивитися на мерців. Досі це був просто шок, — не вгавала Алаїс, — але я благаю тебе, Messire, розповісти мені чому...

Пелетьє повернувся до неї.

— Досить, ані слова більше, — закричав він.

Алаїс відступила назад, так, ніби він її вдарив.

— Прости мені, доню, — одразу схаменувся він. — Я сам не свій.