Лабіринт - Кейт Мосс

— Тепер у винний погріб, — наказав він своєму прислужникові Франсуа. — В останній діжці вино скисло.

Пелетьє крокував коридором, зупиняючись тільки для того, Щоб заглянути в інші кімнати. У приміщенні для білизни пахло лавандою та тим’яном, тут було пусто, але кімната неначе чекала, що хтось от-от прийде та вдихне в неї життя.

— Оті скатертини випрані й готові до застосування?

— Так, мосьє.

У льосі навпроти винного погребу, попід сходами, чоловіки котили діжки із солониною. Шматки м’яса на металевих гаках звисали зі стелі рядком. Решту було складено в бочки про запас. В іншому кутку чоловік нанизував гриби, зв’язував часник та цибулю у вінки й підвішував їх для подальшого сушіння.

Коли увійшов Пелетьє, усі раптово припинили працювати, кілька молодих служників незграбно підскочили. Він мовчки роззирнувся довкола, обвів усю кімнату своїм гострим оком, потім кивнув на знак схвалення і вийшов.

Пелетьє якраз відчиняв двері до винного погребу, аж раптом почув крики і тупотіння: хтось побіг сходами нагору.

— Дізнайся у чому справа, — гримнув він роздратовано. — Я не можу працювати у такому гаморі.

— Слухаюся, мій пане.

Франсуа швидко побіг виконувати наказ.

Пелетьє широко відчинив важкі двері й увійшов у прохолодне, темне сховище, вдихаючи вже знайомі пахощі вологого дерева, різкий кислий запах розлитого вина та пива. Він повільно йшов проходом, доки не натрапив на діжку, яку шукав. Із таці, що стояла на столі, він узяв глиняний кухоль, обережно та поволі вийняв корок, щоб не порушити рівновагу бочки.

Зненацька волосся на його потилиці стало дибки. Він поставив кухоль, бо хтось гукав його. То був голос Алаїс. Щось трапилося.

Хутко перетнувши кімнату, Пелетьє рвучко відчинив двері.

Алаїс блискавично збігла сходами, неначе за нею гналася ціла зграя собак, а Франсуа поспішав позаду.

Побачивши свого сивочолого батька серед бочок з вином та пивом, вона розплакалася. Кинувшись у його обійми, Алаїс заховала своє заплакане лице на його грудях. До болю знайомий запах безпеки змусив її знову розридатися.

— В ім’я Всевишнього, що коїться? Що з тобою сталося? Тебе поранено? Скажи мені.

Вона відчула тривогу в його голосі, трохи відхилилася від нього і спробувала розповісти, але слова застрявали в горлі.

— Тату, я...

У його очах усе ще було питання, коли він побачив її неохайний вигляд і забруднений одяг. Поверх її голови він глянув на Франсуа, вимагаючи пояснень.

— Я знайшов мадам Алаїс у такому стані, мій пане.

— І вона ніяк не пояснила причину цього... причину її стану?

— Ні, мосьє. Тільки те, що їй конче потрібно вас побачити.

— Чудово. А тепер залиш нас, будь-ласка. Я покличу тебе, коли ти мені знадобишся.

Алаїс почула, як зачинилися двері. Потім вона відчула важку татову руку на своєму плечі. Він підвів її до лави, що стояла під однією зі стін пивниці, й посадив.

— Ходи сюди, донечко, — сказав він тихо.

Нахилившись, він прибрав з її обличчя пасмо волосся.

— Це на тебе не схоже. Розкажи-но мені, що трапилося.

Алаїс спробувала ще раз опанувати себе, ненавидячи тривогу й ту цікавість, причиною якої вона стала. Витерши заплакані й замурзані щоки хустинкою, що їй дав батько, вона промокнула також почервонілі очі.

— Випий ось це, — промовив Пелетьє, простягаючи їй кухоль вина. Він опустився на лаву поряд. Старе дерево прогнулося й зарипіло під його вагою. — Франсуа вже пішов. Тут немає нікого, крім нас. Ти маєш заспокоїтись і розказати, що спричинило такий твій стан. Це через Гільєма? Невже він зробив щось таке, що тебе дуже засмутило? Коли так, то даю тобі слово, що я...

— Це не через Гільєма, тату, — перервала його Алаїс. — Це не пов’язано ні з ким...

Вона звела очі й одразу ж зніяковіло опустила їх. Сидячи перед батьком у такому стані, дівчина почувалася приниженою.

— Тоді що? — наполягав він. — Як я зможу тобі допомогти, якщо ти мені не розповіси, що все-таки сталося?

Вона важко ковтнула, відчуття провини та жаху не давали їй змоги почати розповідь.

Пелетьє взяв її за руку.