Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
— Живий, — каже, — живий, халамиднику! А я боявся, що вража сила тебе загарбає…
— Та се хитрий козак — ти його в мішок, а він дірою! — каже Обух.
— А що ж пекельники тії, що то за вами ганялися?
Михась махнув рукою.
— Клямка їм… которі погинули, которі повтікали!
— А звіздар отой?
Малий козак і сплюнув.
— А що за нього балакати… уже чорти йому боки припікають на тім світі!
— Забив його мій джура, — вкинув Обух.
— Забив?! — перепитав Богун. І на Михася показав пальцем. — Оцей хлопчина?! Мурмила?!
Скривився Михась і каже неохоче:
— Ну, вийшло так… Пощастило мені.
— Як се — пощастило?
— Не сподівався він лиха, бо малий я ще… А того, що запоясником за двадцять кроків у горло поціляю, й не знав. То я й відплатив йому за діда…
— Що ж, — каже Богун, — пиха його згубила!
— В бою треба на бачності матися, — докинув характерник. — Таке бувало, що списом чоловіка прохромиш, а він по держаку до тебе лізе, щоб ножа загородити!
Як проїздили коло Самари, глянув Михась удалину, де ліс виднів, оповитий сивою імлою, наче димом, і зітхнув:
— Ех, завернути б до тієї бісуркані малої в гості! Так ніколи…
— Дарма, сину, — каже Обух, — іще Господь зведе ваші стежки докупи… В сьому світі все можливе.
— Тільки бабуня її не любить мене…
— А де вона дінеться… полюбить, як онуку заміж візьмеш!
— Та коли це ще буде! — сумно зітхнув Михась.
Глянув на нього Обух і всміхнувся під вусами.
— А ти що, женитися надумав?
— Та треба було б…
— А нащо?
— А ото трохи покозакував та й додому… А там жінка у городі порається, корову пасе, поросят глядить. А я дуже ковбасу люблю. І шинку. Ото приїхав, шаблю на стіну, сам за стіл і гукаєш: ану, жінко, горілки сюди та ковбас! Та хутчій, поки я добрий!
Перезирнулися козаки, Богун і каже:
— Ти ба!
А характерник і закашлявся.
— Ну добре, — каже перегодя, — менше з цим…
Як ось і Кодак забовванів на правому боці Дніпра. Під’їхав до Михася батько Хміль і показує на тую озіяку.
— А що, — питає,— правда, що ти панові Гродзіцькому вуса намалював під носом?
Засоромився Михась і нічого не відказав на теє.
— Та він йому й друге око мало не вибив! — каже Обух.
— Та як се?
— Повісив булаву над ліжком, а неборак як схопився!.. Кажуть, добрячого синця заробив.
— Нічого, — каже Хмельницький, поглядаючи на кріпость, — носив вовк — понесуть і вовка! Виб’ємо ми клятих ляхів звідтіля! А то диви, як розперезалися…
— А потім що тут буде? — питає Михась.
— Залога стоятиме. Як передніше козаки не розвалять…
— А чого розвалять?
— А я звідки знаю! Захочуть, то й розвалять… Наш брат козак любить усе валяти. А щоб збудувати щось, то не дуже…
До Січи вони добилися, як був уже старий вечір. Під’їхали до кріпости, а там уже всі братчики висипали за браму.
— Гетьман, гетьман прибув! — здаля чутно, як гукають.
— Отепер утремо ми маку клятим ляшкам!
— Матер Божа з нами і сам Господь!
— Годі вже кривду терпіти!
— Та се ж Хміль старий, що писарем у нас був!
— А ото що за хлопчина коло нього?
— Се той, що Матери Лади образ несе!
— Ти ба, який малий!
— Мале, а вже, видко, завзяте!
А Хмельницький тільки кланяється на всі боки. Коло брами походні горять і вся старшина стоїть — і кошовий, і писар, і діди січові на ціпки поспиралися. Як під’їхала ватага до воріт, вдарили бубони і пищалки заграли пронизливо, аж у вухах залящало.
— Чолом, батьку! — каже кошовий. І вклонився низько Хмельницькому. — Давно ми ждемо тебе…
