Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Тут загаласували запорожці, завили, засвистіли, аж птаство у плавнях полякалося та знялося зі страшенним криком.
— Хто ж матір нашу Вкраїну заступить, як не ми, лицарі низові запорозькі? Хто ж за віру правдиву зброю здойме? Хто кров свою проллє за край Троянів? Як мав слобонитися люд Дажбожий із вражої кормиги, приходив у Вкраїну завжди образ Пречистої Діви, Матери Лади, якого сам Господь викував колись, і був то знак із самісінького неба, що як устанемо ми на ворога, то помагатиме нам уся сила і міць небесна. Ось і тепер прийшов він у Січ!
Та й глянув на Михася. Дістав малий козак із-за пазухи Троянів Ключ, підняв його високо над головою, і так заяріла та камінна лялька на сонці, що й очам боляче стало! Заволало радісно січове козацтво і давай шапки угору кидати.
— За нас Батько Дажбог і Покрова святая!
— Отсе вже погуляємо!
— Начувайтеся ж, кляті ляхи!
— Давно вже войни не було, то й шаблі поржавіли!
— Слава! Слава!
Як затихло все, Хмельницький і каже:
— Отсе для того і погукав сюди вас батько кошовий, розіславши по всіх усюдах вістових із Дажбожим гаслом. А тепер одне тільки діло треба владнати нам із вами: кого волієте гетьманом над собою?
Ще дужче зарепетувало козацтво.
— Хмельницького хочемо, — кричать, — Хмельницького!
— Тебе, батьку!
— Питаєш іще!
— Веди нас, Хмелю!
— На погибель клятим ляхам!
— І лупу козацького вдеремо!
— А певно, бо вже оббилися, мов ті крем’яхи!
— В мене осьо і пальці з чобіт стирчать!
— За кривди наші відплатимо!
— У похід, у похід!
Як погамувалося січове коло, подали Хмельницькому булаву із наголів’ям зі слонової кості й підняли над ним три бунчуки — знак то був, що тепер правдивий він гетьман, а не названий, як досі було. Вдарили січові бубони, сурми заграли, пищалки засвистіли — ступнув Михась до Хмельницького й подав йому Троянів Ключ, якого в руках досі держав.
Узяв його батько Хміль і надів на шию. Як засяяв на грудях його образ Пресвятої Покрови, вдарила гармата на січовій вежі, аж гук по всьому Запорожжю пішов, — означало теє, що рушає Січ у похід.
Хтів було Михась одійти вже тихенько і шмигнути у юрму, аж Хмельницький поклав йому руку на плече й каже:
— А ти, сину, при мені зостанься.
— Джурою?
— Ні, будеш правою рукою в мене й усякі доручення сповнятимеш. Носив ти знак Дажбожий, то й далі будеш при ділі.
— А батько мій січовий? — питає малий козак. — Я без нього нікуди!
— І він з тобою буде, сину. Для вас обох ще ото стільки діла знайдеться!
Як сонечко підбилося ген-ген над обрієм, підходило січове військо до Базавлуцького пралісу. Ішли обабіч татаре, всі на добрих конях, з шаблюками кривими, списами та огневою стрільбою, посередині комонне козацтво їхало, за ним пішаниці з самопалами та мушкетами на плечах, а далі тягнулися вози із порохом, кулями та всяким збіжжям. Рипіли і вищали колеса, верблюди ревіли, віслюки кричали, коні хоркали, шурхотіли і тупотіли копита у високій траві, свистіли і гейкали козаки, хвиськаючи нагайками.
Дивиться Михась, а степ аж красіє — до самісінького обрію мак цвіте.
— Ти ба! — каже малий козак. — А чого се його стільки насіялося?
— На велику кров… — каже характерник. — Ото щоб знав, сину: перед війною завжди мак-відюк зацвітає по Вкраїні.
— І що ж воно отсе буде тепер?
— Шось та буде, сину… Головне, огня вкинути. А там нехай хоч згорить усе…
— Та воно, звісно, так, бо се ж таке… — буркнув Михась. — А не інакше, бо що ж!
Зареготався Обух і каже:
