Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Глянув отаман на пожарище, на змія забитого, на ту яму, що стріла Михасева зробила, на обгорілі скелети, що валялися по двору, і каже:
— Овва! Ми з відьмаками та волгвами воювати не наймалися. Наше діло — шабля й рушниця, а тут нехай хто інший розбирається.
Почули теє козаки, то й загули, мов бджоли у вулику.
— І правда!
— Ще тільки з силою небесною ми в барки не бралися!
— Геть уже князь ума рішився, що проти Господа повстав!
— А з чортами лигатися — се ж гріх страшенний!
— Он яка зміюка лежить… тільки у пеклі такі водяться!
— А недоліток сей на чому хіба їздить? Се ж не кінь, а чортяка справдешній!
— Од нього зло аж пашить!
— Таке мале, а вже чортові душу запродало!
Підняв руку характерник і каже:
— Годі, хлопці! Їдьте собі з Богом і розкажіть князеві, що тут бачили. А цього урвителя, — зиркнув він на Барабаша, — нам залиште…
— Та хоч із сіллю його з’їжте! — каже отаман.
Бачить Барабаш, що непереливки, і вже конем крутнув було, та накреслив характерник Дажбоже свастя в повітрі й жеребець на місці закляк.
— Бач, — каже отаман, — видно, що Дажбожі се лицарі — хто ж іще цього чортяку вкоськав би! Їдьмо, хлопці, щоб і очі наші не бачили, що вони з цим обревком робитимуть!
— Що ж, — кажуть козаки Барабашеві,— бувай, котяро помийний!
— Щоб ти туди не дійшов і назад не вернувся!
— Та чортів у пеклі поздоров од нас!
Та й поїхали. Як затих удалині тупіт кінських копит, глянув характерник на Барабаша й каже:
— Ну, тепер і на тебе черга дійшла… Злазь із коня, собачий сину!
А той рукою в бік узявся й питає:
— По якому праву судити мене збираєтеся? Я слуга його милости князя Яреми, а ви хто такі? Нетяги, голодранці, леґейди!
— А ти не знаєш чи що? — каже Михась, підходячи до нього. — По козацькому праву… де два козаки, там третього судять! А ти славу козацьку скаляв, до ляхів приставши, та ще й крадіжку вчинив у Січі, ледащо!
Понурився Барабаш, бо нічого було йому сказати — ще тоді завелося козацьке право на світі, як і князів у Києві не було, та, либонь, і Києва самого. Зліз він додолу і став, похнюпивши голову.
— Скидай жупан! — каже йому Обух.
Розстебнув петельки Барабаш, завовтузився, плутаючись у рукавах, та й сповз жупан у пилюгу.
— А тепер шаблю!
І шабля полетіла на землю, зблиснувши золоченим руків’ям.
— І запоясника, которого у Січі украв!
І кинджал турецький, саджений шляхетним камінням, упав додолу.
Лишився Барабаш у сорочці та шароварах рядняних, — де та й пиха поділася! Голову опустив на груди і зиркає спідлоба.
— Що, — питає,— заріжете мене тепер?
Сплюнув Обух і каже:
— Забагато чести для тебе буде, чортів сину! Ми оружжя козацьке не на теє носимо, щоб собачою кривлею його каляти!
— А що зробите?
— А нічого!
Витріщив очі Барабаш і голову звів.
— Як се — нічого?!
— А отак! Не козак ти вже. Іди собі.
— Куди се?
— Куди захочеш… хоч і галасвіта!
— Та що се таке! — заревів Барабаш, і сльози покотилися замурзаними щоками. — Усі женуть мене… усі кажуть, іди галасвіта, навіть князь Ярема!
— Бо перекинчики нікому не треба! — відтяв характерник. — Хто зрадив своїх, той зрадить і чужих. Катай звідціля!
— Куди ж я піду, як тепер мене і в Лубнях не приймуть! — ще дужче заревів Барабаш і почав очі терти кулаками.
— А нам що до того… куди очі дивляться, туди і йди!
Тут і Михась утрутився.
— Хоч і до пекла самого! — каже. — І хутчій, щоб не смерділо тут тобою! Не второпав, еге?
Перестав Барабаш хлипати і позадкував до воріт. Либонь, не вірив, що так воно плазом обійшлося йому, боявся, певне, що стрельнуть зараз у нього або ще яке лихо станеться, та як за
