Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович
Якось удосвіта провадив Михась коней на пасовисько, коли ж це чує, загукали усі кругом:
— Орда прийшла!
— Ондечки, ондечки на оболоні стоять!
— Ого, стільки їх, бусурманів!
— Нехай Бог милує! Ще пограбують нас, урвителі такі!
— Та се батько Хміль гукнув їх на поміч!
— Не зачеплять вони вашого товару, бо тільки з ляхів лупу братимуть!
Тут і порон од татарського берега одчалив. Як середину Дніпра перетнув, загаласували всі:
— Гляньте, гляньте, князь татарський!
— Тугай-бей! Тугай-бей!
— А он і нукери[82] його! І шляхта татарська!
— І небіж його стоїть он! Ти ба, який козак вигнався!
— Як я його в Кафі бачив, то геть малий ще був!
— Та се достеменне військо — глянь, куме, яке оружжя!
Коли ж це виїхав назустріч татарам сам батько Хміль. От ступив на берег Тугай-бей, обнялися вони і поцілувалися тричі. Обернувся Хміль і каже:
— Се брат мій, сокіл мій ясний, душа моя щира! Прибув він на поміч Війську Запорозькому, щоб звоювати разом з нами клятих ляхів!
— Слава! Слава! — загукали всі.
Глянув Михась на Тугай-бея й бачить: зарізяка зарізякою! Лице так обгоріло на сонці, що зробилося, наче шинка вуджена, борода віхтем стирчить, очі вузькі, мов шпарини, та так і стрижуть на всі боки. Панцир на ньому дорогий і шолом, а на поясі крива шабля, що аж горить золотом. Держать над ним хоругву татарську з бунчуками, і дужий Дніпровий вітер шарпає їх та розвіває.
«Се той, що під Охматовом його погромили, коло нашого хутора… — думає собі малий козак. — А тепер, бач, душа щира і сокіл ясний! Дива, та й годі…»
Тут ударив у кріпості великий січовий бубон — знати було, що велика рада збирається. Веде Михась коней назад, аж назустріч характерник.
— Катай, сину, до гетьмана, — каже, — та хутчій! Шукають тебе.
— А коні?
— А коней я на обору одведу. Боршій!
Побіг Михась до кріпости, коли ж там уже й коло січове зібралося. Не пропхався б він усередину, але трапився йому Богун.
— Ти де се гасаєш, халамиднику! — каже. І до запорожців: — Ану розступилися всі, нехай цей козак пройде!
— А що воно таке? — чує Михась, простуючи у січове коло.
— Хлопчак січовий, хто ж іще!
— То його усередину пускають, а нас ні?
— Дурню, се той козак, що Матери Божої образ на Січ приніс!
— А-а…
На січовому майдані вже вся старшина зібралася.
Стояв попереду батько Хміль із кошовим і писарем побіч, а над ними хоругва майоріла із Дажбожим свастям. Був тут Тугай-бей зі своєю шляхтою, всі при оружжі й у панцирях та кольчугах.
— Осьо він, батьку! — каже Богун, підводячи Михася.
Глянув на нього Хмельницький і чуба йому скуйовдив.
— Ставай, — каже, — сину, коло мене! Отут, о праву руч! Образ із тобою?
— Та він завжди зо мною, — каже малий козак. — Показати?
І хтів було дістати з-за пазухи, та Хмельницький перепинив його.
— Стій, сину, — каже, — ладу жди…
Та й кивнув довбишам, щоб перестали в бубни бити. Заграли натомість сурми та пищалки, аж у вухах залящало, і теж стихли. Уклонився тоді Хмельницький тричі й заговорив:
— Панове товариство низове запорозьке, батьку отамане кошовий, друзі мої добрі, що на поміч прибули козацтву! Одколи уділив нам Господь сеї землі святої, що по обидва боки Дніпра лежить, і став сей край зватися Україною, що значить Богом Украяна, а люд Дажбожий став зватися українцями, що значить обраний народ, звідтоді стоїть і Січ Запорозька. Приходили на нашу землю наїздники — і шеремети, що Голунь узяли копієм і Заруб святий сплюндрували, і готи, що великого князя Буса і старшин його на хрестах розіпнули в Білоярі, й ромеї кляті, яких імператори да королі сюди виряджали, і гуни, що їх Атила привів безбожний, і печініги, й половці, й навала Батиєва, — та ніхто з них Січу Запорозьку не зміг звоювати, залишалася вона тим краєм, звідки виходили лицарі
