Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— А з конем сим пекельним що робити? — питає Михась, коли вони Барабаша нагнали.

— Се вже мій клопіт, сину, — каже Обух.

А чортів жеребець стоїть і тільки очима світить, немов походнями, так скувало його Коштрубове свастя! Підійшов до нього характерник, прочитав пошепки заклинання й махнув рукою.

Заіржав жеребець мов несамовитий і диба зірвався. Та й помчав по двору, аж курява встала. Та недовго він гасав: не встиг і втретє дворисько оббігти, як гримнувся догори копитами і захропів страшенно. Затряслася на ньому шкура, задриґалися ноги, рикнув він утробно — і сконав. Як підійшов до нього Михась, то побачив, що був то вже звичайний кінь, а не потвора пекельна.

— Покинув злий дух його тіло, — каже Обух, — та й до пекла подався… Але то вже не наш клопіт. Коней треба тепер ловити, бо розбіглися по всьому степу!

Насилу сказав він теє, як заіржало щось коло воріт. Глянув малий козак, аж то гнідий його у двір зазирає. Як побачив хазяїна, то увійшов на обійстя помалу, а тоді побіг, позираючи скоса на змія, що валявся коло ґанку, і тицьнувся Михасеві храпами у плече.

— Так я і знав, братику, — каже малий козак, обнявши його за шию, — що ти прибіжиш! Бо куди ж ми з тобою один без одного.

— Слава богу, — каже характерник, — хоч пішки не доведеться за кіньми ганятися!

А Михась у сідло плигнув, аркан одчепив і свиснув гнідому.

— Зараз я їх і половлю… А ти, батьку, тим часом пошукай тута лупу козацького — дарма чи що ми воювали! Поділимо на шаблю та й у дорогу рушимо з Богом.

Другого дня надвечір скінчилося дике поле, почали траплятися лани, переліски, стежини, межові кіпці, аж виїхали козаки на шлях і пустили коней уклуса. Небагацько і проїхали, аж бачать город, а в нім якийсь дядько з тіткою гарбузи носять на воза.

— Здорові були, люде добрі! — каже Обух, знявши шапку. — Нехай бог помагає!

— Ти, козаче, не кажи, а сам поможи! — дядько в одвіт.

— Та рад би був, але ж ніколи, — каже характерник. — А скажи-но мені, коли твоя ласка, де сотника хутір?

— Се Хмеля старого? — питає тітка.

Перемінився Обух на лиці, але кивнув.

— Еге ж, — каже.

— А ондечки коло криниці повернете о праву руч, тоді гай поминете, далі буде село, а як проїдете через село, то буде Тясмин… А на тому боці й сотників хутір стоїть.

— Та хтозна, чи радий він буде вам… — укинув дядько.

— А то чом!

— Лихо його спіткало.

— Та яке?!

— Наїхали ляхи на його хутір оце недавнечко. Обдерли до нитки, а сина забили насмерть!

— Та як се? — устряв Михась.

— А як… нагайками лушперили, поки не вмер!

— Та й що?

— Та й поховали днями оце.

Перезирнулися козаки і давай коней поганяти.

— Диво, та й годі…— каже перегодя Михась. — Вчора ще жнива були, а вже на городах гарбузи збирають… осінь надворі! Горить життя наше, як солома.

Пахнув люлькою характерник і випустив хмару диму.

— Та не те диво, що час так біжить, а те, до кого нас лялька сяя провадить…

— А ти вже і сеє знаєш?

— Та знаю тепер, — каже Обух.

— І хто ж він?

Помовчав характерник, похитуючись у сідлі, й каже:

— А це, сину, старий Хмельницький… Був він писарем у Січі, був і під Смоленським, кажуть, і в неволі турецькій пробував. Великий це воїн, що таких і в Польщі з Литвою, мабуть, нема…

— То се він має козацтво підняти?

— Авжеж. Та як здійме він бучу, то ляхам несолодко доведеться… Се вже не Павлюга й не Острянин із Гунею — утре він маку ляхам!

Як ось і криниця вигулькнула край шляху — цямрини з дуба, ще й дашок зверху, щоб листя не падало у воду.

— Десь тут звертати маємо чи що… — каже Обух.

— А ти забув?

— Та з голови вже вилетіло… А ось гарбою хтось їде, то поспитаймо!

Коли ж і чоловік той підкотив.

— Здорові