Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
— Ні, я слухаю вас, пане, — охоче відповів Орніччо. — А можливо, її величність погано обізнана з картами і сама плутає схід і захід? — спробував він пожартувати. Господи, він все зіпсував!
— Не патякай! — сказав адмірал.
Знову мовчання. Боже, дай мені снаги все це знести!
— То чим же скінчилась твоя пригода в балагані? — несподівано спитав адмірал уже іншим голосом. — Чи вдалось тобі побити того дурня?
— Пане мій адмірал, — відповів Орніччо, — якщо вам не спиться, я можу розповісти цікаву пригоду.
Серце моє закалатало так гучно, що я боявся, як би його калатання не почули за стіною.
— Розкажи, — зацікавлено сказав адмірал.
— Це сталося в одному приморському місті, ваша вельможність, — почав мій друг, — ну, скажімо, такому, як Палос чи Генуя. В одній майстерні працювало двоє товаришів, вони безмежно любили море…
Мені здавалося, що Орніччо говорить надто повільно, бо моя думка випереджала його слова.
Називаючи мене іншим іменем, він розповів адміралу про всі мої пригоди. Він так детально говорив про одноокого капітана, про майстра Тульпі і про господаря «Калабрії», нібито сам був присутній при цьому. Навіть про моє нове вбрання і про сундучок з бляшками він не забув згадати. Закінчив Орніччо свою оповідь тим, що я прибув до Палоса.
— Ви не здогадуєтеся, месіре адмірал, про чиї злигодні я вам розповідав? — спитав він. — Мій любий друг Франческо Руппі, за якого я просив вас уже неодноразово, приїхав у Палос. Бідолаха не може спати і їсти, він марить Індією. Він мріє після цих мандрів вирушити з вами відвойовувати гріб господній.
Цієї миті, згідно нашого плану, я мав появитися і стати на коліна перед адміралом. Тремтячи від хвилювання, я підвівся з підлоги і чекав.
— Навіщо ти мені про все це розповідаєш?! — почув я сердитий голос адмірала. — Хіба в мене мало свого клопоту і неприємностей? Гаси світло і лягай спати, бо завтра ми встанемо на світанку. І не докучай мені більше зі своїм Франческо Руппі!
Розділ XI
ЗЛИЙ ДІДУГАН
Нема горя, якого не можна перетерпіти. Так кажуть старі люди. І я з допомогою мого любого Орніччо перетерпів своє горе. Він щохвилі підбадьорював і підтримував мене.
— Мабуть, синьйор Томазо казав правду, — говорив він, — і тобі справді ще рано вирушати в таке плавання. Ми повернемось у Геную, чим невимовно порадуємо нашого господаря. Тітто Б'янкі чесна людина і, звичайно, поверне синьйору Томазо сундучок із вбранням і гроші за твій проїзд. А оскільки ми вже побачили світ, то тепер господар, можливо, пошле нас куди-небудь у своїх справах.
Орніччо так переконливо мене умовляв і так дотепно смішив, що я почав вважати себе зовсім не таким вже нещасним, як це мені здавалось першої страшної ночі у Палосі.
Наприкінці липня стояла чудова погода, повівав сприятливий вітер, але адмірал відклав відплиття флотилії на п'ятницю, 3 серпня, бо п'ятниця, сказав він, це день, щасливий для будь-яких починань.
Отож ми з Орніччо вирішили дочекатися відплиття, а потім домовитися з ким-небудь із прибулих з Генуї, щоб нас взяли з собою додому.
Капітан-венеціанець погодився нас довезти до Італії, але відпливав 25 липня, і, оскільки інших кораблів не було, ми домовилися вирушити з ним, не чекаючи відплиття флотилії.
Як часто буває в таких випадках, коли відпала потреба в матросах і лоцманах і екіпаж ескадри було добрано, до адмірала почали звертатися різні люди, пропонуючи свої послуги.
Тут побували і немічні, скручені хворобами старі моряки, і палкі юнаки, і люди, цілком придатні для подорожі. Для всіх в адмірала була одна відповідь: «Божою милістю у мене вже є команда, і більше людей мені не знадобиться».
Тому, коли одного разу постукався згорблений дід, я, глянувши в його червоні, слізливі очі, сказав:
— Адміралу не знадобляться ваші послуги, батьку, йдіть собі.
Старий брутально відштовхнув мене і відчинив двері. Ми з Орніччо саме сиділи на порозі і лагодили плащі — отож негайно підвелися і пішли слідом за ним.
Побачивши старого, адмірал звелів йому зупинитися біля порога, а нас вислав з кімнати.
Через хвилину він вийшов на ганок і наказав нам облишити роботу, перейти на другий бік вулиці і чекати, поки він покличе.
Для того щоб наші плащі не здуло вітром, ми поклали на одяг камені, самі перейшли вулицю і сіли на східцях, слідкуючи за вікнами адмірала.
Майже зразу ж месір відчинив вікно і гукнув:
— Гей, хлопче… Як тебе… Франческо Руппі, йди сюди!
Я гадав, що не дочув, бо ніколи досі пан не називав мене по імені.
Стрімголов кинувся я на його поклик. Коли увійшов до кімнати, старий стояв на тому ж місці, а адмірал, хвилюючись, широко ступаючи, ходив по кімнаті.
Щоки його були багрового кольору, а волосся, яке в Палосі він відростив до самих плечей, маяло за ним по кімнаті, наче
