Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Добрий синьйор Маріо, поміркувавши, давав нам точну і вичерпну відповідь:

— Голубок, безперечно, розумна і вчена людина. Він жадібно накидається на книги і охоче розмовляє з людьми, від яких може почерпнути нові знання. Але порівнювати його з Птолемеем, звичайно, не можна. Стрункі й логічні знання Птолемея зовсім не подібні до того хаосу відомостей, вчених записів і неуцьких байок, якими напхана голова Голубка. Шерстобити в Генуї влаштували кілька шкіл для своїх дітей, і Голубок отримав там свою частку освіти. Але його любов до владарювання багато заважала йому в цьому, і часто я або якийсь інший школяр виконували за нього класну роботу. У школі він навчився, правда, каліграфічно писати і добре малювати карти, але знань він там почерпнув не так уже багато. Набагато більше він, звичайно, навчився на практиці, плаваючи з купцями як прикажчик.

— Чи правда, що пан вперше вирушив у море чотирнадцятирічним, що тоді він уже був начальником корабля?

— Ні, я його зустрічав після школи студентом у Павії, де ми мали продовжити свою освіту і де він навчався дуже короткий час. Коли Голубок почав морську службу, йому було десь біля двадцяти чотирьох чи двадцяти п'яти років. Був він тоді простим матросом, хоч за своїми знаннями, можливо, був гідний стати капітаном судна.

— Чи правда, що наш пан, наче грецький філософ Демосфен, набирав у рот камінців, щоб навчитися ясніше і виразніше говорити?

— Не знаю, навіщо вже ясніше потрібно було говорити! Цей чотирнадцятилітній хлопчисько і тоді вже міг перемогти в суперечці поважних вчених. Треба, одначе, зізнатися, що у суперечках Голубок часто посилався на обставини, яких не було, і на людей, яких він не знав. Але ті, що сперечалися з ним, помічали це лише як закінчувалася суперечка. В розпал полеміки він усіх зачаровував своїми влучними порівняннями і блискучими зворотами…

Ось таким чином, питаючи і одержуючи відповіді, ми послідовно відновили всі роки життя нашого пана, дізналися про його блукання і злигодні, яких він зазнав, пропонуючи проект свого плавання в Генуї, Португалії, Англії, Франції. Брат пана — Бартоломе Колон — досі перебував у Парижі, бо сестра короля, Анна Боже, зацікавилась намірами пана і пообіцяла Бартоломе відрекомендувати його своєму вінценосному братові.

Майже скрізь, викладаючи свій план подорожі, адмірал зазнавав утисків, глузів темних людей, стикався з пихою вельмож.

— Це, мабуть, ченці ополчились проти нього, — висловив здогад мій друг. — І після цього він ще морочиться з цими чорними воронами!

Я злякано глянув на синьйора Маріо, але той лише добродушно поляскав Орніччо по плечу:

— Ти помиляєшся, друже. Якщо де запахне золотом чи зиском, духовні особи не менше, ніж купці чи пани дворяни, схильні прикласти свою руку до такої справи.

І оскільки Орніччо здивовано повернувся до нього, синьйор Маріо додав:

— Серед ченців завжди бували такі, що повставали проти здорового глузду, до них я зараховую ворогів Голубка. Але пригадай ченців ла Рабіди чи духівника королеви — благородних ходатаїв у його заходах… Правда, вони вклали і свої гроші у спорядження нашої флотилії, — помовчавши, сказав секретар, тонко усміхаючись.

Я подумав про те, що, маючи справу з такими можновладними людьми, як герцог Медіна-Сідонія або Медіна-Селі, які протегували адміралу, пан змушений був хитрувати і приховувати своє незнатне походження.

Але думка про те, що адмірал колись босоногим хлопчаком тинявся вулицями Генуї, сповнювала мене ще палкішою і ніжнішою любов'ю до нього, коли, втомлений нічною розмовою, я засинав уже майже на світанку.

Отже, 3 серпня — вже остаточно — ми мали відпливти. 1 серпня весь екіпаж нашої невеликої флотилії вислухав обідню у церкві святого Георгія. Після цього команду відпущено на берег до вечора 2 серпня, щоб кожний міг попрощатися з своєю сім'єю.

Першого ж серпня сталася подія, за якої проявилась брутальна невгамовність моєї натури, властивість характеру, чого я в собі не передбачав.

Адмірал увечері цього дня взяв мене та Орніччо на кораблі — подивитись, чи все гаразд.

Оглядаючи «Нінью» і «Пінту», я роздумував про жменьку людей, яким доведеться перетерпіти всі злигодні осіннього плавання без будь-якого захисту від дощу над головою. У набагато кращих умовах був екіпаж «Санта-Марії». Але, коли я спустився в приміщення для матросів на «Санта-Марії» і в ніс гостро тхнуло часником, змішаним з їдким запахом поту, я не знав, що гірше. Пливли ж ми в благодатні південні країни, пора дощів там ще не починалася, а задуха тепер була набагато страшніша, ніж узимку.

З просвітлілим обличчям пан мій спустився східцями, а ми з Орніччо мовчки йшли за ним, не відважуючись розмовами порушувати плин його думок.

Біля самого берега якась темна постать кинулася з криком до адмірала. При яскравому сяйві осінніх зірок я розгледів потворне обличчя старого, карту якого я перемальовував кілька днів тому.

— Де ж плата? — вигукнув старий захриплим голосом.

А пан, не кажучи ні слова, витяг гаманець з кишені і кинув йому до ніг. Гаманець важко дзвякнув.

— Собака, син рабині, виплодок! — закричав старий, засунувши руку в гаманець і розглянувши монети. — Тут одно срібло, а ми домовлялись про золото.

Тут я не стримався і кинувся до старого. Пан і Орніччо щось гукали мені навздогін, але я не розчув їхніх слів. На мить я відчув смердюче дихання іспанця на своєму обличчі. Потім я схопив його за комір і відштовхнув з дороги адмірала далеко в кущі. Старий жалібно зойкнув і гепнувся, як мішок з кістками. Лють згасла у мені так само несподівано, як і спалахнула. Я оглянувся і побачив, що старий