Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова

Месіру Крістовалю Колону надали краще приміщення в Палосі, у найбагатшій харчевні. Орніччо, як слуга і паж, поселився в маленькому передпокої, ладен прибігти на перший поклик свого пана. Навпроти, в трактирі, поселився синьйор Маріо де Кампанілла, особистий секретар адмірала, а частина приїжджих синьйорів розмістилась у будинках багатих міщан. Останні ж — матроси, боцмани і капітани — були уродженцями Палоса, Уельви, Могери і мешкали вдома.

Флотилія адмірала складалася всього лише з трьох вантажних суден: «Ніньї», «Пінти» і «Санта-Марії». На «Ніньї» і «Пінті» намети були тільки біля корми і біля носа, де мали розміщатися військові команди і пани офіцери.

Флагманське судно «Марія-Галанте» (або «Маргіланта»), що його адмірал законтрактував у Хуана де ла Коси, було перейменовано на «Санта-Марію». Це було велике палубне судно, більш придатне для далекого плавання, ніж «Нінья» і «Пінта». Маючи шістдесят три фути завдовжки, п'ятдесят один фут уздовж кіля, двадцять футів по бімсу і десять з половиною футів в глибину, воно могло взяти чималий вантаж і потребувало великої команди.

Незабаром як прибув адмірал з Нюрнберга було прислано в Палос королівського чиновника дона[32] Хуана де Пеньялоса.

На цей час екіпаж трьох кораблів складався всього з п'ятнадцяти осіб, і обов'язком чиновника було силоміць примусити палосців вирушити в плавання.

Але, крім випущених з тюрми арештантів, жоден житель Палоса, незважаючи на умовляння і погрози, не відважувався вирушити в таке небезпечне плавання.

Орніччо показав мені молодого хлопця, який відрубав собі на правій руці чотири пальці, аби його не взяли в море.

— Ось саме тоді я й написав тобі, зовучи в Палос, — сказав Орніччо, — бо в той час адмірал узяв би тебе обов'язково. Потім обставини змінились…

Запальність адмірала, як видно, прихилила до нього серця таких славетних у Палосі моряків, як брати Ніньйо і брати Пінсони.

Вони й самі, мабуть, не раз замислювалися, що можна поплисти на захід, але не знаю, чи подолали б вони свої сумніви, якби не палка настирливість адмірала.

Він годинами розмовляв з ними, показуючи всі наявні в нього карти, і пускав у хід все своє красномовство. У середульшого брата, Вісенте Яньєса Пінсона, була карта, вивезена ним з Рима, яка також підтверджувала думку адмірала, що Індія близько.

І ось Пінсони і всі троє братів Ніньйо не тільки погодилися взяти участь в експедиції, але навіть вклали свої капітали в цю справу, а всі вони люди дуже заможні.

Якби не вони, адміралу мало чим допоміг би королівський чиновник. Але, довідавшись, що такі поважні люди, як Пінсони, приймають командування над кораблями, моряки Палоса, Уельви і Могери перебороли свою недовіру до плавання і з'явились до адмірала найматися на кораблі. Поступово звістка про таку незвичайну мандрівку облетіла все узбережжя.

На той час, коли я прибув у Палос, спорядження експедиції вже було майже закінчено.

Дев'яносто чоловік команди, пани офіцери, нотаріус, історик, перекладач, який знав єврейську, грецьку, латинську, коптську, вірменську й арабську мови, знавець гірничої справи, секретар експедиції і лікар — всі ці люди становили екіпаж у сто двадцять чоловік.

Оруду і командування над «Санта-Марією» взяв на себе наш пан — Крістоваль Колон. Судовим маестро[33] він призначив колишнього її власника Хуана де ла Косу, а пілотом[34] Пералонсо Ніньйо. Середульшому Пінсону, Вісенте Яньєсу, було довірено керувати «Ніньєю», пілотом туди призначено Санчо Руїса Гаму, а маестро — Хуана Ніньйо. Командувати «Пінтою» став Мартін Алонсо Пінсон, старший з братів. Пілотом на своєму кораблі він поставив Гарсія Сарм'єнто, а маестро — свого брата Мартіна Пінсона.

Слухаючи Орніччо, я спочатку подумав, що з Крістовалем Колоном у плавання вирушать уславлені мореплавці і картографи, але Орніччо пояснив мені, що Пінсони і Ніньйо справді потомствені капітани і мореплавці, а от Санчо Руїс Гама і Хуан де ла Коса — лише однофамільці славетного Васко да Гами і королівського космографа Хуана де ла Коси.

Я забув назвати ще особистого секретаря адмірала, синьйора Маріо де Кампаніллу, але ця людина заслуговує на те, щоб про неї розповісти окремо.

Орніччо водив мене по Палосу цілий день, але я не відчував утоми — так захоплювало мене все в цьому маврітансько-іспанському місті.

Додому ми повернулися в пречудовому настрої.

Орніччо влаштував мене на підлозі в передпокої, де завжди спав сам, і запалив світло, чекаючи на свого пана. Втомлений дорогою і враженнями довгого дня, я хутко заснув.

Проснувся я від того, що хтось, розчинивши двері, боляче штурхнув мене в бік.

Я впізнав адміралів голос і збентежено почав чекати, коли Орніччо заговорить про мене. Але мій друг приніс адміралу вмитись і подав їсти, не промовивши ні слова.

Певно, в адмірала був лихий настрій, і Орніччо не відважувався розпочати розмову.

Я почув, як скрипнуло адміралове ліжко. Запанувала тиша.

— На добраніч, месіре адмірал, — сказав мій друг. І адмірал відповів йому:

— На добраніч.

— Я можу вже лягати? — спитав Орніччо. Він, мабуть, відчував, як хвилююсь я тут, поруч, за стіною, і намагався якомога довше не йти.

— Орніччо, — раптом озвався адмірал, — сьогодні всі наче змовилися дошкуляти мені. На «Ніньї» поставили латинські