Велике плавання - Зінаїда Костянтинівна Шишова
На одну мить, побачивши сум синьйора Томазо, і я було замислився, чи не залишитися з ним, але самолюбиве почуття переважило. «Замовлено вже новий одяг, і гроші за проїзд уже заплачені», — казав я сам собі, ніби вся справа була в одягу чи в грошах.
Корабель наш мав відпливти в п'ятницю на світанку, але в четвер лоцман Сакко Дідоні, з яким господар умовився про мій проїзд, надіслав до мене матроса.
— Капітан, якого ви чекали завтра, прибув у Геную, і ми відпливаємо сьогодні вночі, — сказав матрос.
Після обіду я відвів господаря в спальню і поклав у ліжко. Я став перед ним навколішки, і синьйор Томазо ледве спромігся поблагословити мене.
Яке жорстоке серце потрібно було мати, щоб покинути його в таку мить! І все-таки я його покинув.
Спустившись униз, я покликав матінку Канітуччу, вдову слюсаря. Із грошей, що їх видав мені господар на дорогу, я заплатив їй, щоб вона добре доглядала хворого.
Востаннє я обійшов наш маленький будиночок.
«Тітка Канітучча буде піклуватися про господаря, але чи вона стане поратися біля птахів», — подумав я й одну за одною повідчиняв усі клітки.
Шпаки й щиглики відразу ж випурхнули за вікно з оглушливим щебетом, але товстий дрізд, поблукавши по підвіконню, повернувся в клітку. Можливо, і мені повернутись в мою комірчину?
Ні! Парус лопотів над нашою домівкою, море синьою стіною стояло у вікнах, звідкись здаля, з палуби корабля, долинала капітанова команда, і я взяв свій сундучок на плечі.
Було зовсім темно, коли я вийшов на вулицю.
На кораблі мені відвели місце на палубі між двома бочками. Я розстелив плаща і ліг.
Великі зорі дивились мені просто в очі, а я намагався уявити собі, як я приїжджаю в Палос, як мене зустрічає Орніччо, як ми з ним удвох падаємо до адміралових ніг, як той мене підводить і каже: «Твоя любов до моря гідна найвищої нагороди. Я не тільки беру тебе з собою на флагманський корабель, але й доручаю тобі скласти карту мандрів».
— Де ж той мандрівник? — лунає наді мною гучний голос.
І, протираючи очі, я збагнув, що несподівано для себе я заснув. Наді мною схилилось кілька темних постатей, і я впізнаю голос лоцмана:
— А цей заплатив за свій проїзд, капітане, до самого Палоса.
Я підводжусь і розглядаю обличчя матросів і лоцмана, а високий чолов'яга з пов'язкою на оці мені також нібито знайомий. Чи ба, та це той самий моряк, якого я застав у домівці синьйора Томазо у свої перші відвідини! Це і є капітан, якого чекають з учорашнього дня.
— Драстуйте, синьйоре капітан, — кажу я, бо не знаю його імені.
— Постривай-но… — раптом промовив чоловік з пов'язкою на оці. — Де я бачив цього хлопчиська?
— Ви бачили мене у живописця синьйора Томазо, — відповідаю я собі на лихо, бо капітан одразу ж хапає мене за плече.
Ти так і не повернувся до своєї матері, малий негіднику! — вигукнув він.
Лебідка з виском обертається, розмотуючи канати, матроси сновигають по палубі. Я відчуваю дужий поштовх, і раптом повітря сповнюється свистом і лопотінням, ніби здійнялася зграя птахів, — це підняли паруси.
— Сакко, — каже капітан, — звели спустити східці, я зараз спроваджу цього малого неробу на берег.
— Він заплатив за свій проїзд, — обзивається лоцман зніяковіло, — ми повинні відвезти його в Палос.
— Сакко, він утік від матері, — каже капітан хриплим від хвилювання голосом. — Пригадай, що сталося такої ж червневої ночі двадцять років тому!
Він бере мене за плече і брутально штовхає вперед…
— Ходімо, я не візьму на себе гріха перед бідною жінкою.
Я такий приголомшений, що в першу мить не можу відкрити рота.
— Чому ви штовхаєте мене? — вимовляю я нарешті. — Я повинен поїхати в Іспанію. І синьйор Томазо повністю заплатив за мій проїзд.
— У синьйора Томазо голова напхана дурницями, — буркоче капітан сердито. — Ну, збирайся мерщій, вже піднімають якір!
Раптом він повертає мене до себе, і я бачу, що в його єдиному оці блищать сльози.
— Рівно двадцять років тому я втік з дому, як і ти, — каже він. — До моєї матері дійшли чутки про мою смерть. Тому що вона любила мене більше від життя, вона тієї ж ночі вистрибнула з вікна і вбилась.
Він відвертається, затуляючи обличчя руками. Два матроси, за його знаком, хапають мене під лікті і тягнуть до сходів. Я пручаюсь, як коник, я б'ю їх ногами й руками і чую, як мій одяг тріщить по всіх рубцях.
На кормі матроси вибирають якірний ланцюг. Корабель поштовхами поривається вперед.
Міцно схопившись за борт, я кричу:
— Це помилка, дорогі синьйори, це помилка!..
Але мене тягнуть далі.
Я опираюсь на кожному кроці, чіпляюсь за все, що попадається мені під руки.
Тоді вони, піднявши мене в повітря, зносять з корабля і кладуть на пісок.
Корабель уже рушив. Я чую, як вони з веселим сміхом хлюпають за ним по воді.
Задихаючись від сліз, я довгий час лежу нерухомо. Потім, раптом збагнувши все, що сталося, підхоплююсь на ноги.
Корабель на всіх парусах перетинає затоку. Я згадую про гроші, заплачені за мій проїзд,