Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

Баюрак просився скочити на одну добу до батька, до Дори. Не знати тільки, чи се говорили синові почуття. Батько у Василя був зух, господарство його нудило, й тягло більше опришківське життя.

Олекса відпустив його, але тільки на одну добу.

— Єк прийдеш, підемо до Мочернака, відтак на Дзвінчука — й конец.

Самим Олексою почала вже оволодівати нетерплячка. Скоріше би вже закінчити й розпочати нове життя. Відлетіли вже кудись далеко всі плани, всі опришківські настрої. Оце з багачами хотів закінчити тільки тому, що слово було сказане. Онуфрака би ще помацати, чим він пахне. Може, і його до цієї компанії прирахувати. Але Олексі було спішно, і він на Онуфрака махнув рукою.

У Ямній було мало що робити. Сестра нарікала на Олексу, що він збавив їй дитину, потягши у такий талан паскудний.

— Але не бійси, сестро: скоро я ті твого сина поверну, — й оповів їй своє рішення.

Думав, що сестра зрадіє, а вона почала лаяти його.

— Стєг го з ґаздівської дороги та кидаєш. То він хуч при тобі був, я знала, шо таки ти го доглєнеш, а тепер куди він? Д'хаті му вертати не мож, від ґаздівства він уже відбивси. Ме шукати йкого єнчого втамана, та ше го вб'ют, — Тобі й так не догодиш, і так не догодиш. — Але ти за ним, йк за малов дитинов? Він, Богу дєкувати, вже такий, шо й сам себе прогодує.

Але матір уговорити було трудно: їй все здавалося, що Павлик ще хлопчик і без мами він ніяк обійтися не може.

Вернув Василь. Переночували й пішли на Микуличин.

Мочернака застали сонного й так сонному й одрубали голову. З майна Олекса нічого не брав. Хлопці взяли, що попадалося під руку: рушницю, котел, кілька талярів, але більше Олекса не дав нічого брати, велів палити хату.

Це все зробилося так бистро, що завзяті микуличинці не встигли й збігтися. Позбігалися вже тоді, коли хата надобре горіла, а опришків і близько не було.

Місцевий парох, заповняючи згодом метрику вмерлих, у рубриці «рід смерті» проти прізвища Мочернака записав: «Убитий розбійниками».

Олекса спішив. Ще один — Дзвінчук — і розрахунки з польським краєм, справи з опришківством закінчено. Десь на нових місцях нові люди, нові стосунки, нове тихе життя. Вже скоріше б, скоріше розпочати… Зараз.

Чому, я, властиво, так спішу? Чому я взагалі йду на того Дзвінчука? Навіщо він мені здався? Я ж іду в далекі сторони, де вже ніколи нічого про Дзвінчука не почую, ні він про мене. Властиво, він нічого мені ще й не зробив — хіба що бовкнув ото язиком, але мало чого говориться. Чи не краще вернути оце зараз до Ясеня, забрати Єлену — і гайда. Все готове. Сідлай коней і їдь.

Але чомусь не вертався і біг, біг до Космача.

Штефан Дзвінчук досить пізно прийшов із панської косовиці, бо хоч і балакав пан Колендовський про велике благо, про свободу від панщини, але поки що з того нічого не було видно, й ходив Дзвінчук на панщину, як і всякий інший.

Перша вістка, яку чув, прийшовши додому, — це батько оповів про страшну смерть Мочернака.

У Штефана завмерла душа. Очевидно, се Довбушевих рук діло. Але як се розцінювати? Чи то звичайний грабунок, чи, може, початок Довбушевої помсти? Штефан нічого не казав дома про свою угоду з Дідушкою й Мочернаком, про бесіду з Колендовським, отже, думав, що ніхто нічого не знає. Тому й зараз зробив здивований вид.

— За шо він го вбив? Видев, зрадов мусив іти на него Мочернак.

Батько з гнівом обірвав:

— Чо криєш? Чо ховаєш? Ци не знают люде, шо й ти з Мочернаком у згоді?

Штефан видивився. То й батько знає? І каже, що й люди знають… Та як же це?

Карти було розкрито, скривати більше нічого. Штефан перекинувся на зухвалість.

— Но, на мене най воруєтси. У мене пістолі! — і показував пістолі за ременем. З тої пори, як побалакав із паном Колендовським, вже нікуди не виходив без зброї. Навіть на косовицю йшов із пістолями. Іншому, може, й не дозволено б, але Дзвінчукові чомусь мовчано. Аж люди дивувалися.

Батько хвилювався.

— А у Мочернака, гадаєш, не було пістолів? Ой, не безпечси, Штефане, на свої пістолі… Чіму ти поліз туда? Чіму пхаш свої пальці межи двері? Бити тебе, та й ще бити…

— Єк Бог дасть, — ні з того ні з сього говорив Штефан, ідучії, видимо, за ходом своїх власних думок.

Він удавав перед батьком, що не боїться, але в дійсності страх, безконечний страх заволодів ним цілковито. Ще нічого вони, тріумвірат, не зробили — а вже Довбуш не чекав, уже налетів, як орел, — і вже нема одного, А може, й Дідушка нема, й оце прийшла черга на нього, на останнього?

Внутрішньо тремтів, лиш не хотілося показати того навні. Каявся вже, що дався підмовити Календовському, що по п'яному ділу впутався межи тоті багачі.

Чекаючи, нім баби зладять вечерю, сів на хатнім порозі. Нерви були напружені, й вухо ловило найменший шелест.

Коли нараз загавкав пес. Маленький такий псючок був у Штефана. Дзвінчук скочив, глянув крізь розчинені сінешні двері — і обмер. Три постаті рівним бігом наближалися до хати.

Дзвінчук зачинив і засунув двері, а сам тремтячими руками почав лагодити пістоля.

Довбуш із товаришами підскочив до вікна. На собачку не звертали уваги, бо то була дуже мала кутюзька.

В хаті світла не було, то навряд чи опришки що побачили. А з