Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

Зареготався клятий Мурмило.

— Дитино, ти ножиком цим хочеш злякати мене? Ану дай його сюди! Сюди давай, притьмом! Я кому кажу, хутко мені оддав!

І ступнув було до Михася.

— На! — каже малий козак.

Та й кинув запоясника. Немов та блискавка, майнув він у повітрі — й поцілив пекельникові простісінько під горло.

— Ох! — зойкнув Мурмило.

По самісіньке руків’я ввійшла ножака між ключицями, шию пробила наскрізь і застряла у хребті. Залементували несамовито літавиці, шугонули у небо і закружляли над пожариськом із жалобним квилінням.

— Зловив? — питає Михась.

Мурмило так і закляк, витріщивши очі. То насмішкувато і зневажливо дивилися вони на Михася, а це почав у них вимальовуватися подив, — не міг повірити клятий пекельник, що так хитро під’їхав його цей хлопчина! Хтів було щось промовити, та захарчав страшенно, витріщив очі, аж на лоба вони йому вилізли, й жупан рвонув на грудях, роздираючи його із останніх сил.

— А ти думав, піддамся? — каже Михась, підходячи до нього впритул. — Думав, не козак я, еге? Гадав, за вухо візьмеш і потягнеш за собою, немов кота помийного? Ох ти ж, собачий сину!

Ще дужче застугонів вітрюган, закрутив курявою і димом із пожарища, і все потонуло в сірій імлі. Спалахнули головешки, що вже й погасли було, бухнуло угору цегельно-руде полум’я, і насеред двору почали помалу падати огненні жаруки.

— Малий я, це правда, — каже Михась, — та роблю, що можу… А хто після мене прийде, то нехай зробить більше.

І пхнув Мурмила в груди. Заточився той горізнач, назад відступив та й повалився на землю, неначе сніп.

— А ти йди туди, звідки не вертаються! — каже малий козак.

І плюнув на нього.

Зірвався тут вихор, завертівся посеред дворища, заквилив тужливо, а з неба йому відгукнулися жалібними голосами літавиці. Глянув малий козак, аж здійнялися вони у височінь, покружляли трохи попід хмарами і полетіли в той край, де сідає сонце.

Як сконав ото клятий звіздар, то вітер ущух умить, а характерник оготався, стрепенувся, кинув оком доокруж і питає:

— Господе-боже, що се тут діялося?!

— А ти не бачив хіба?

— Так опентала мене вража сила, що мов колода я зробився, — уперше в житті таке зо мною було! — каже Обух.

Михась і рукою махнув.

— Звоювали ми з тобою клятого пекельника… — та й показав на Мурмила.

Глянув туди Обух і шапку на потилицю повільно зсунув.

— Ти що, — каже, — сину, ти… здолав його? Сам-самісінький?!

— Пощастило мені,— відказав Михась. — Дурний він був трохи, то воно й погубило його. Але менше з тим. Давай-но збирати наші лахи та хутчій звідціля…

Не встиг він теє вимовити, як затупотіли копита й у двір залетіла якась хоругва. Приклав Михась руку дашком над очима та й бачить, що то Яремині козаки.

— Осьо, осьо вони, урвителі! — зарепетував хтось. — Ану в’яжіть їх боршій!

Дивиться малий козак, коли ж і Барабаш поміж ними. Сидить у сідлі мов пан, а жеребець під ним і на місці не встоїть — очі мов жар горять, а сам так огнем і дише.

— Ну, тепер не втечете! — каже Барабаш, вимахуючи нагайкою. І до козаків: — Чого ждете, ґемайни? Взяли їх у лика, та хутчій, то ласки в мене заробите!

А ті його й не чують: озираються довкруги і потилиці чухають. Воно й не диво: валяються по всьому двориську трупи, а біля ґанку той змій лежить, що на ньому звіздар літав.

Коли ж це здобувся на слово отаман і питає:

— А хто це стільки люда тут помордував?

— І гада того вбив хтось! — загомоніли козаки.

— І зарізяк Равілевих! А вони ж стільки подорожніх тут закатрупили!

— Господе, такого ще світ не бачив!

— А оно звіздар лежить!

— Таж його й обухом не забити було!

— Чари, чари се відьомські!

Вийшов уперед характерник і каже:

— Не від чарів погинули вони, а сила Дажбожа їх зо світа звела! Отак із кожним буде, хто проти Господа повстане.

Тут Михась шапку надів, підійшов до Мурмила і взявся за свого запоясника. Наступив пекельникові на груди, рвонув колодку до себе — та й висмикнув ножа. Втер його об звіздареву чуприну і каже утомлено:

— Їдьте собі, хлопці, додому… Не вам з нами воювати.

— Та що ви дивитеся на них! — залементував