Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля - Сергій Оксенік

Лелю в цей час відділяло від води лиш кілька кроків, і вона ні на мить не зупинялася.

Побачивши Глину, русалки почали підпливати ближче до берега, щоб встигнути підхопити дівчинку, як тільки вона ввійде у воду. Берег тут був крутий, глибина починалась одразу — два кроки — і вода накриє її з головою.

Глина вже знав, що все одно впаде, але зупинятися не став, і це його врятувало. Він іще прискорив швидкість, і це дало можливість добігти майже до крони. А коли все ж таки остаточно зірвався зі стовбура, то полетів не вниз, а вперед, просто на колючі, але м’які соснові гілки. Вони відчутно пом’якшили удар, Глина з них скотився на пісок, і тепер встигав. Він досягнув берега одночасно з Лелею, навіть на голову випередив її. Перед самісінькою береговою лінією він різко загальмував, виставивши перед собою всі чотири лапи.

Русалки вже підвели руки, щоб підхопити Лелю, коли по них ударила хвиля піску з-під собачих лап. Схоже, сухого піску вони не любили, бо наступної миті, не змовляючись, не встигши навіть подумати про можливі наслідки, дружно пірнули під воду.

За дві секунди випірнули знов, але цього часу Лелі вистачило, щоб струсити з себе заціпеніння. Тож коли голови русалок випірнули, вона розвернулася й повільно пішла вгору, до соснового гілля.

Василько теж прокинувся в одну мить. Він стріпнув головою, схопив арбалет і підвівся на повен зріст. Тепер Леля поверталася від води, але так само затуляла собою русалок. Тобто Василько їх бачив, та вони й Леля були майже на одній прямій, тож стріляти він не міг. Хлопчик щодуху побіг до сосни, звідки міг влучити бодай в одну з річкових істот, не наражаючи Лелю не небезпеку.

Втім, русалки його пострілу вирішили не чекати. Тільки два кола води, накладаючись одне на одне і навзаєм руйнуючись, розбігалися поверхнею річки.

До Лелі ще й не дійшло, що небезпека вже позаду, коли на неї налетів Глина, повалив на пісок і почав радісно лизати їй обличчя. Вона спочатку намагалася ухилитись, а потім обхопила його обома руками за шию, притисла до себе й заплакала.

Глина вивернувся з її рук. Хоча смак її сліз йому сподобався.

Пограбування

Дорога до саду, де більшість односельців зараз збирала смачні соковиті яблука й груші, пролягала повз хату Лисого. Він подумав, що добре було б зайти щось перекусити, бо від світання, коли Леля й Василько пішли до річки, ще й рісочки в роті не мав. Чомусь згадав Інженерову шинку, яку вони з Лелею їли в Руїні. От якби їм зараз солі! Тільки де ж її взяти? А без солі нічого не виходить — не зберігається м’ясо. Іще копчене днів три-чотири можна їсти, але все одно це нічого не вирішує — не будеш же двічі на тиждень забивати свиню чи навіть птицю… Хіба що мисливці щось уполюють, так то ж далеко не щодня.

Назустріч вибігла з його хати Наталка. Вигляд у неї був зляканий. Очі широко розкриті. Вона, схоже, мала намір далеко бігти, але побачивши Лисого, раптом зупинилася й ніби навіть зраділа:

— Лесику! Там… Там… — вона не знаходила слів і дихала так, наче прибігла здалеку.

Не чекаючи, доки вона спроможеться щось пояснити, Лисий кинувся до хати, вже здогадуючись, що могло статися.

Ще коли вони з дітьми повернулися з Руїни, особливу Інженерову увагу привернули чарівні речі баби Яги — ступа, рогач, мітла й казанок. У ступі за допомогою мітли можна було літати, рогач був самоносний — найменша дитина могла підняти ним будь-яку вагу, казанок мав іншу страшну силу: зварена в ньому вода ставала отрутою.

Старий Інженер тоді не на жарт розлютився. Він казав, що цим жахливим речам не місце в селі, від них може бути стільки лиха, що й уявити неможливо.

— Я сам їх викину на смітник! — підсумував він.

Однак Лисий на те не погодився.

— Я знаю, скільки лиха можуть вони завдати, але поки що нам від них було чимало користі. Вони стільки разів рятували нам життя, що ми мусимо зберегти їх бодай із вдячності, — сказав хлопець.

— Може, для того вони й рятували вам життя, — наполягав Інженер, — щоб потім ви їх врятували.

Це була не перша суперечка Лисого з Інженером після повернення. Хлопець на той час уже трохи навчився протистояти владі старого. Тож вирішив не знищувати реманент баби Яги.

— Ми їх принесли, ми за них і відповідаємо, — поставив він крапку в суперечці. — Ваш Ряха теж не всім у селі подобається, але ви за нього відповідаєте, тож люди й терплять. Потерплять і ступу з рогачем.

Про те, на що здатен казанок, Лисий не розповідав нікому, крім Інженера. А про те, що мітлу можна використовувати ще й для замітання слідів, він не казав навіть Інженерові. І про те, як ступа розправилася з собачим пацюком, теж не розповідав. Щось його тоді зупинило. Згодом з’ясувалося, що він розповів і так забагато.

Того ж дня Лисий попросив Петруся змайструвати хитромудрий замок на дверях комори, де зберігалися ці речі. Всім дітям він заборонив їх виносити й тим більше користуватися ними. Діти були свідками суперечки Лисого з Інженером, тож прийняли цю заборону без опору. Навіть учора, коли вони востаннє говорили з Лелею про похід до річки, вона не наважилася навіть згадати про ступу. Ясна річ, долетіти до річки було б значно легше. Проте, літаючи, ніколи не знаєш, чи помітив тебе хто знизу, чи ні. І що далі робитиме той, хто помітив…

Тепер чи не найкращий Петрусів винахід, його гордість — замок на дверях комори — виявився зламаним. Два дерев’яні кілки кожен завтовшки з руку дорослого чоловіка було перерубано сокирою. На порозі біліли тріски. Двері й одвірок повідколювано там, де рубали кілки. Двері так і лишилися прочинені.

Лисий приклав палець до губів, щоб Наталка замовкла, витяг шаблю й злегка штовхнув двері.

Вони беззвучно відчинилися. Лисий почекав, поки очі звикнуть до сутінків у коморі, а потім ступив усередину.

Звичайно, там нікого не було. Стояла ступа, поруч у куточку, притулені до стіни, — рогач і мітла, на полиці під самим дахом, де раніше мешкав казанок, нічого не було. Просто гола полиця.

Дівчинка в пісках

На поверхні води було