Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

— Вправляю зламану ногу, — відповів Пітер.

— Я й сам це бачу, дурню! — І на тлі вікна над Бладом виросла огрядна постать полковника. Напівголий змучений іспанець, що лежав на соломі, з жахом утупив чорні очі в прибулого. Не треба було знати англійську, щоб відчути, що перед ним ворог. Різкий, загрозливий тон досить ясно говорив за себе.

— Бачу, дурню. Так само, як бачу й те, хто цей негідник. Хто дозволив тобі лікувати іспанців?

— Я лікар, пане полковнику. Людина поранена. Не моя справа шукати різницю між пораненими. Я виконую свій обов’язок.

— Обов’язок! О Боже! Якби ти шанував його раніше, то не потрапив би сюди.

— Навпаки, саме через це я тут.

— Чув, чув цю твою брехливу казку. — Полковник презирливо посміхнувся. Але, бачачи, що Блад спокійно й далі виконує ерою роботу, Бішоп розійшовся. — Та чи кинеш ти панькатися з мерзотою, коли з тобою говорить хазяїн?

Пітер Блад залишив хворого, але тільки на мить.

— Людині боляче, — сказав він коротко і знову схилився над пораненим.

— Чи чуєте: цій клятій піратській собаці боляче! Сподіваюся, що це справді так. А ти послухаєш мене нарешті, нахабо?

Полковник аж пінився, розлютований тим, що, на його думку, було відвертою непокорою. Він уже замахнувся для удару своєю довгою бамбуковою палицею, але блакитні Бладові очі вчасно помітили, як майнув ціпок, і, щоб відвести удар, Пітер швидко заговорив:

— Я не нахаба, сер. Я виконую наказ губернатора Стіда.

Полковник остовпів, роззявивши від подиву рота; його широке обличчя густо почервоніло.

— Губернатора Стіда, — повторив він.

Потім опустив палицю, різко крутнувся і, не кажучи й слова, перевальцем пішов у протилежний край барака, де саме стояв губернатор.

Пітер Блад вдоволено посміхнувся. Але це вдоволення було продиктоване не стільки почуттям гуманності, скільки усвідомленням своєї перемоги над озвірілим власником.

Розуміючи, що в цій сварці, якщо не докопуватись до її глибоких причин, лікар на його боці, іспанець насмілився ледве чутно запитати, що сталося. Але Блад мовчки хитнув головою й повернувся до роботи. Він напружив слух, намагаючись почути, про що говорили між собою Стід і Бішоп. Полковник шаленів і бризкав слиною, всією своєю масою він, мов та вежа, нависав над миршавенькою постаттю вичепуреного губернатора. Але маленького чепуруна було не так просто залякати. Його ясновельможність знав, що за ним сила громадської думки. Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його ясновельможність не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його наказом Блад ходить коло поранених іспанців, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.

Бішоп був іншої думки. Як на нього, говорити було багато про що. І він почав — голосно, несамовито, непристойно — ще більш непристойно, ніж завжди, бо задихався від люті.

— Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику, — не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів відобрази і кулею вилетів із барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.

Два дні по тому знатні дами Бріджтауна — жінки й доньки плантаторів і купців — склали свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.

Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, надаючи допомогу пацієнтам — тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Усе милосердя, усі подарунки призначалися членам команди «Гордість Девону», і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев’язування одного з поранених, він на превеликий подив побачив, що якась дама, відійшовши від юрби, поклала банани та жменю цукрових тростин на плащ, який правив за ковдру одному з його пацієнтів. На жінці було красиве вбрання з блідо-лілового шовку. Слідом за нею напівголий негр ніс кошик.

Пітер Блад, без камзола, із засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його та привітно всміхнулася. Це була Арабелла Бішоп.

— Цей чоловік — іспанець, — сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його пролунала ледве вловима нотка злої іронії. Усмішка, якою Арабелла привіталась із лікарем, ураз зів’яла на її устах. Вона насупилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла:

— Я це знаю, але він теж людина.

Така відповідь вразила лікаря.

— Ваш дядько, полковник, іншої думки, — сказав він, оговтавшись. — Він вважає, що це паразит, якого слід залишити на муки й смерть від ран.

Тепер вона зрозуміла іронію, що звучала в його голосі. Не зводячи з лікаря здивованих очей, вона спитала:

— Навіщо ви говорите це мені?

— Хочу попередити вас, що ви можете накликати невдоволення полковника. Якби його воля, то мені б ніколи не дозволили перев’язувати цих поранених.

— А ви, напевне, вважаєте, що думка мого дядька має бути й моєю думкою? — Голос дівчини пролунав владно, а в карих очах спалахнув лиховісний вогник.

— Навіть подумки я не буваю брутальним із жінкою, — сказав Блад. — Але якщо ваш дядько дізнається, що ви роздаєте подарунки іспанцям... — Він затнувся, не знаючи, як закінчити речення. — Ото буде!

Проте це пояснення аж ніяк не задовольнило дівчину.

— Спочатку ви приписуєте мені нелюдяність, потім боягузтво. Присягаюся честю, геть непогано для чоловіка, який навіть подумки не буває брутальним із жінками. — Вона розкотисто, по-хлопчачому засміялася, але тон цього сміху змусив Блада знітитися.

Йому здалося, що зараз він бачить дівчину вперше, і