Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні
Зрідка Блад бачив Арабеллу Бішоп. Під час зустрічей вона майже щоразу зупинялася й розмовляла з ним, а це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем.
Проте сам Блад ніколи не був схильний довго затримуватися з нею. Він умовляв себе, що не повинен спокушатись на її гарну зовнішність, грацію молодості, невимушені манери підлітка та приємний голос. За все своє життя Пітер ніколи не зустрічав більшої тварюки, ніж її дядько, і тому не міг думати про дівчину, не згадуючи про того негідника. Вона ж була його племінниця, в їхніх жилах текла одна кров, і в усякому разі якась крихта безпощадної жорстокості багатого плантатора, здавалося йому, передалась і їй. Таким чином, він не раз боровся сам із собою, немов шукаючи відповіді на незрозуміле запитання, силкуючись перебороти якийсь інстинкт, що доводив йому протилежне. Не знаходячи такої відповіді, він, коли це було можливо, уникав зустрічей з дівчиною або був удавано чемний, коли зустріч виявлялась неминучою.
Та хай якими переконливими й незаперечними здавалися на перший погляд міркування Блада, він таки вчинив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, що і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людина доброї вдачі, благородна й великодушна. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому. Разом із маленькою донькою, якій тоді було п’ять років, він приїхав на Антильські острови і зажив життям плантатора. Від самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало про це дбає. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і вже зажив слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько п’ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався — напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Усе життя, попри дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього ставало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйонкою, хоч і не брала активної участі в справах плантації.
Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми, — не знаючи її достатньою мірою. Проте дуже скоро в нього з’явилася підстава змінити свою думку.
Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайльську бухту вповзло побите й понівечене англійське судно «Гордість Девону». Надводна частина судна була посічена й потрощена, рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір, бізань знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок виказував місце, де вона стояла. Капітан розповів, що судно витримало бій із двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч він присягався, що іспанці неспровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Гордість Девону» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже не здатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля чималі скарби.
Фактично це був один з тих піратських нападів — джерел остійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом. Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.
Стід, проте, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить туманній розповіді англійського капітана, попри всі докази, що могли б його викрити. Він поділяв ту заслужену ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він надав судну «Гордість Девону» притулок у своїй бухті та створив усі умови для ремонту корабля.
Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих і понівечених, як і корабель, і шість іспанців — усе, що лишилося від іспанського загону, який під час бою вдерся на англійське судно. Поранених розмістили у великому бараці на пристані; для надання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанців — він добре говорив іспанською і, крім того, як раб посідав нижче становище, ніж його колеги.
У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі й участь у війні в іспанських Нідерландах дали йому змогу побачити такі риси іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов’язки лікаря, як то кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може вдаваною, прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як на їхнього брата, покору. Їх, щоправда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили до шпиталю пораненим англійським морякам фрукти, квіти й делікатеси. Та й не тільки це. Бо якщо взяти до уваги побажання декого із цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.
Пітер Блад це чудово розумів.
Якось за допомогою негра, присланого для догляду за пораненими, вправляючи зламану ногу одному з іспанців, Блад почув, що до нього хтось різко звернувся низьким, хрипким голосом. Лікар одразу впізнав цей голос, — він усім своїм єством ненавидів його.
— Ти що тут робиш?
Блад не підвів очей і
