Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

Вакер іще ближче підійшов до Блада, коли вони крокували вздовж пристані, і заговорив іще таємничіше. Його вицвілі блакитні очі запопадливо заглядали в розумне насмішкувате обличчя супутника, який був на голову вищий за нього.

— Хіба я не бачу, з якою тугою ви дивитесь на море і в цей час думка ваша світиться в ваших очах? Хіба я не знаю, про що ви тоді думаєте? Якби вам пощастило втекти з цього пекельного рабства, то на волі ви могли б із задоволенням і користю для себе віддатися професії, прикрасою якої ви є. Світ великий. Крім Англії є ще багато країн, де людину ваших здібностей приймуть із дорогою душею. Крім англійських колоній є ще багато інших. — Тут голос Вакера зазвучав іще тихіше, поки остаточно не перейшов на ледве чутний шепіт, хоча поблизу нікого не було. — Звідси зовсім недалеко до голландської колонії Кюрасао. О цій порі року туди без будь-якої небезпеки можна дістатися на легкому човні. А Кюрасао став би перекидним містком до великого світу, який розгорнеться перед вами після втечі з рабства.

Доктор Вакер замовк. Він аж зблід і трохи задихався, але його жорсткі очі й далі вивчали його спокійного компаньйона.

— Отже? — мовив він, помовчавши якусь хвилину. — Що ви на це скажете?

Проте Блад відповів не відразу. Збентежений несподіваною пропозицією, він намагався опанувати свої почуття, щоб обміркувати її. І почав він з того, чим інші, можливо, закінчили б.

— У мене немає грошей. А для цього потрібна неабияка сума.

— Хіба я не сказав, що хочу бути вашим другом?

— Чому? — запитав Пітер Блад прямо.

Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров’ю через свого колегу, який знемагає в рабстві й позбавлений тих благ, які легко мав би завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад одразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення. Блад ніколи не зволікав, щось вирішуючи. Там, де інші ледве повзли, він ішов швидко й упевнено. Отже, думка про втечу, яка досі ніколи не з’являлася в його голові і яку вперше подав зараз Вакер, негайно почала набирати конкретних форм.

— Розумію, розумію, — сказав він, удаючи, що вірить у щирість Вакера. — Це дуже благородно з вашого боку. Справді по-братньому, як і належить людям медицини. У подібному разі я вчинив би так само.

— Отже, ви згодні?

— Згоден? — розсміявся Блад. — А якщо мене спіймають і привезуть назад, то висмалять на лобі тавро на все життя.

— Але ж варто ризикнути. — Голос спокусника затремтів іще дужче.

— Звичайно, — погодився Блад. — Але однієї сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку, напевне, треба заплатити не менше ніж двадцять фунтів стерлінгів. А де їх узяти?

— Гроші будуть. Це буде кредит, який ви мусите повернути нам... повернете мені, коли зможете.

Те зрадницьке «нам», так раптово виправлене, підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж замішаний у цій справі.

Вони наближались до людяної частини молу. Коротко, але красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.

— Ми поговоримо про це ще завтра, сер, — закінчив він. — Ви відкрили для мене врата надії.

Цими останніми словами принаймні Блад сказав щиру правду. Почувався він так, як почувається людина, перед якою несподівано розчинилися двері темної в’язниці, де вона приречена була провести все своє життя.

Блад хотів скоріше лишитися на самоті, щоб хоч трохи вгамувати своє хвилювання і ясніше спланувати, як чинити далі. Треба неодмінно порадитися з ким-небудь, і він уже знав, із ким саме. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Пітт. Так от, насамперед треба порадитися з молодим штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки будуть охочі.

Весь день під впливом нових сподівань голова Бладу йшла обертом. Він не міг дочекатись, коли настане ніч, яка дасть йому можливість обговорити справу з Піттом. Не встигло ще й смеркнути до ладу, як Блад уже був на просторому подвір’ї, обгородженому частоколом, за яким стояли халупи рабів і великий білий будинок наглядача. Тут йому пощастило непомітно перекинутись із Піттом кількома словами.

— Сьогодні ввечері, коли всі поснуть, приходь до мене. Я маю дещо тобі сказати.

Той здивовано глянув на Блада. Багатозначний тон цих слів вивів його з розумової летаргії, у яку він останнім часом безпробудно поринув через нелюдські умови життя. Пітт кивнув, і вони розійшлися.

Шість місяців життя на плантаціях Барбадосе знівечили тіло й душу молодого моряка. Від його колишнього запалу га енергії не лишилося й сліду, обличчя стало порожнім, очі потьмарились, і ходив він якось лякливо, зіщулившись, ніби незаслужено побитий пес. Юнак вижив, стерпівши всі муки голоду й каторжно виснажливої праці на цукрових плантаціях під нищівним сонцем і нагаєм наглядача. Та дорогою ціною зберіг він життя, втративши всі людські почуття і дійшовши мало не до рівня тварини. Проте, як видно, людська душа в ньому ще не заснула назавжди, хоча й скам’яніла у відчаї, — вона враз стрепенулась від отупіння, прокинулась, тільки зачувши Бладові слова, і заплакала.

— Втеча? — захлинаючись вимовив Піт. — О Боже! — І, обхопивши голову руками, заридав, як дитина.

— Тс-с! Заспокойся негайно! Заспокойся! — пошепки втішав його стривожений Блад. Він ближче присунувся до Пітта й ніжно поклав руку йому на плече. — Заради Бога, візьми себе в руки. Якщо нас почують, нам не минути побоїв.

Одним із привілеїв Блада було те, що жив він в окремій халупі, де зараз вони й сиділи тільки вдвох. Однак халупа ця була сплетена з лози і обмазана тонким шаром глини, а двері були з бамбукових палиць і пропускали найменший звук. Хоча табір і поринув у глибокий сон