Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні
На засмаглому поголеному похмурому обличчі виділялися напрочуд блакитні очі, які серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.
— Здається, я звідкись вас знаю, — мовила дівчина.
Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» узагалі можна вжити для такої витонченої леді. Це йшло, мабуть, від тієї простоти й невимушеності, які унеможливлювали хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип’ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала шанувальників. З усіма чоловіками вона поводилась, як із братами, і така невимушеність ускладнювала змогу упадання коло неї.
Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки господині заманеться знову вирушити в дорогу.
Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.
— Господині слід знати своє майно, — сказав він.
— Моє майно?
— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо саме таку суму ваш дядько заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.
Тільки тепер дівчина впізнала чоловіка. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч під час першої зустрічі він і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.
— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!
— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не надто погано.
— Я чула про це, — сказала Арабелла.
Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то майстерності, чи, може, талану, Пітер Блад полегшив страждання його ясновельможності, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блад лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як на світську жінку животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй поліпшало. Після цього слава про нього поширилась усім Бріджтауном, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше зиску як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.
— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися цією нагодою, щоб сказати про це.
Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.
«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Бладу її погляді відчув запитання і відповів:
— Якби мене купив якийсь інший плантатор, то, безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди лишилися б невідомими, і цієї хвилини я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.
— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?
— Він не вдався б до цього, якби ви не вмовили його. Я помітив це і тієї миті страшенно обурився.
— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.
— У цьому тлінному житті мені всього довелось зазнати. Але продавали й купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.
— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування й зухвалість, що, як їй здалося, лунали в його словах.
— Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне, тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Узяти хоча б Кребстона зі Спейґстауна. Він теж був на березі й чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от якби ви потрапили до його рук... Страшна людина... Може, тому так і сталося, що я...
Блад дещо розгубився.
— Такий інтерес до чужої... — почав був він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.
— Ви чомусь здалися мені геть не таким, як інші.
— Я й не є такий, — сказав він.
— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.
— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. У цьому й полягає різниця. Я ж був один із тих, кому забракло глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою в Бріджвотері, тоді як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підступного тирана й мерзенну зграю його придворних.
— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.
— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він із
