Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

— Дехто відбатожив би вас за такі слова.

— Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружини — мігрень.

— Ви покладаєтесь на це? — запитала вона з неприхованим презирством.

— У вас, очевидно, ніколи не було не лише подагри, а навіть мігрені, — відповів Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море.

Потім раптом знову глянула на нього — на цей раз брови її зійшлися на переніссі.

— Якщо ви не бунтівник, то чому ж ви опинилися тут?

Він зрозумів, що вона не йме йому віри, і засміявся.

— Повірте, це довга історія, — сказав він.

— І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?

Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.

— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, коли він замовк.

— Ні, ні... Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у Бога вірити.

По цих словах він глянув спочатку ліворуч, на темну велич гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид іще більше підкреслював мізерність і нікчемність його нещастя.

— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.

— Люди самі роблять його таким.

— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але не сперечаюся, ви знаєте світ краще, ніж я. — Сказавши це, дівчина торкнула коня своїм батогом зі срібною рукояткою. — Але я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.

Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.

Певний час Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайльської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.

Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а втім, це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених із глини й лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом із ними жив і він сам.

Нараз у його пам’яті спливла строфа з Ловласа:

Він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Хай би якою просторою була тюрма, — міркував Пітер, — вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат». Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. А коли порівнював свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів у рабстві, він не відчував того задоволення, якого міг би спізнати інший. Навпаки, їхні лиха тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали Бладову душу.

Із сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом із Бладом, полковник Бішоп купив не менше ніж двадцять п’ять. Решту було продано дрібнішим плантаторам — декого в Спейґстаун, а інших — ще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно, але, живучи разом із ними, добре розумів їхні нелюдські страждання. Усі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли знесилювалися, то на їхні спини відразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржиками — їжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали Богові душу, перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.

Після цього засуджені ще більше спохмурніли, принишкли. Найнепокірніших приборкали, і вони з трагічною терплячістю та відчаєм скорилися своїй невимовно тяжкій долі.

Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем зростала ненависть і визрівав намір утекти із цього острова, де так безжально глумилися надлюдьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Напнувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих на користь полковника Бішопа, водночас дедалі глибше вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.

Позбавлений принизливих покарань і злигоднів, що їх зазнавали його товариші, Блад зберіг почуття власної гідності. Навіть бездушний плантатор, його власник, і той поводився з ним не так грубо, як з іншими. І все це завдяки подагрі й мігрені, завдяки тому, що Блад домігся поваги з боку губернатора Стіда, і — що ще більше — пошани з боку губернаторової дружини, якій той у