Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Мені б хотілося, щоб ви виїхали негайно, що швидше це вирішиться, то краще для вас… — долинуло до Григорія.

— Звичайно, містер Думбрайт, я все розумію, але мені доведеться на кілька днів затриматись у Берліні. Я вже призначив ділові побачення. Потім треба відзвітувати про свою поїздку в східний сектор. Це також не можна відкласти. Постараюсь виїхати в Гамбург днів через два…

— Ну що ж, домовились.

— Дозвольте йти?

— Йдіть.

— Ну і задав же ти мені задачу, — похитав головою полковник.

Вони сиділи в маленькій затишній кімнаті. М’яке рожеве світло точилося на низькі рожеві канапи, загравало з кришталем і порцеляною, що, наче на параді, вишикувались у скляній гірці. А на вікні, серед сірих шовкових фіранок, підстрибував у клітці папуга.

— Я все розумію, але наказ є наказ — якнайшвидше забрати тебе звідси. Тепер усі підозри можуть збігтися. Але, з другого боку… вони ще вірять тобі. Та й справ незавершених чимало: Лемке, Гамбург, школа. Після втечі Воронова Домантовичу, звичайно, стало легше, ти кажеш, його навіть пророчать у керівники російського відділу. Ну й молодець же ти, Григорію!

— Про Домантовича я дізнався від Больмана. Він був добряче напідпитку, і доводилось ставити йому навідні запитання. Але навіть у п’яному стані цей лобуряка розумів, що розповідати про шкільні справи не можна. Можливо, якісь деталі знайдете в цих плівках. Проявите їх, і багато чого стане зрозумілим.

— Я мушу подякувати тобі за Воронова від імені командування. Бачиш, як воно вийшло: він не тільки перебіг, а ще й прихопив важливі документи, роздягнув школу догола, і задоволений старий чорт про одне тільки мріє: матінку Росію побачити. Цікава постать… А в Москві вимагають берегти тебе, забрати якнайшвидше…

— Мені потрібен ще тиждень-два, аби завершити те, чого без мене ніхто не зробить: запобігти диверсії з худобою і з’їздити в Гамбург. Я повинен побачити родину Нунке — дружину і хлопчика. Головне — хлопчик. Треба зберегти в ньому те зерно людяності, що його виростив у ньому Лютц. Врятування хлопчика, через якого він загинув, буде незримим, але вічним пам’ятником Карлу. Я відчуваю, що з Ганса може вирости чудова людина, талановитий художник. Про це писав Лютц, а батько не дозволяє Гансу займатися живописом. Можливо, вони переїдуть у східний сектор — там проживає брат Берти…

— Я все розумію, але боязко відпускати тебе в Гамбург. Адже може статися так, що, поки ти будеш у Гамбургу, нам доведеться відвернути диверсію з отруєнням худоби. Може, вчинимо так: ти перш за все вирушиш на цей завод і одержиш інформацію, чи отруєні вже суміші і на які ферми їх відправлено. А тоді можеш їхати в Гамбург.

— А якщо хоч частину товару вже відправлено, мені доведеться негайно зникнути? А як же Домантович?

— Про Домантовича наказу нема. А от про тебе все розписано. Приїдеш у східний сектор на машині, а ми організуємо тобі «автомобільну катастрофу». Потім, залежно від обставин, швидко поховаємо як невпізнаного або ж покладемо в госпіталь.

— Що й казати — райдужні перспективи. Сподіваюсь, про «мою смерть» ми домовимось детальніше?

— Поки що лише уточнимо місце зустрічі, а день і час — після твоєї поїздки на завод. Тобі подзвонять. І полковник назвав пароль.

Григорій наказав подати сніданок у номер. Гамбург, це місто вітрів, знову викликав головний біль. Треба привести себе в порядок і до дванадцятої години підійти до таксі. Попереду важкий день. Голова має бути свіжою і ясною.

Зараз він подзвонить Лестеру, домовиться про зустріч. Треба призначити її якомога пізніше, щоб встигнути з’їздити в Хазенмоор.

— Сер Лестер, обставини склалися так, що мені знову доводиться турбувати вас у Гамбурзі… О, звичайно, звичайно, о восьмій я у вас.

Цього разу місто вразило Григорія своєю красою. День видався сонячний, теплий.

Спустившись мармуровими сходами, він опинився на залитому сонцем майдані, що нагадував мурашник. Люди снували в усі боки, повзли одна за одною автомашини, переважно англійські.

Підійшовши до стоянки, Григорій трохи розгубився. Безліч машин юрмились на круглому майданчику. Але, придивившись, він помітив таксі вишневого кольору з сірими колесами. Водій читав газету, час від часу байдуже поглядаючи на перехожих.

— Вільний? — запитав Григорій, відчиняючи дверцята, і швидким поглядом окинув портрет кіноактриси з яскраво-червоною стрічкою у волоссі.

— Будь ласка. Вам далеко?

— Хотів би ознайомитись з визначними місцями вашого міста. Я приїжджий.

— Що б ви хотіли подивитись?

— Цілком покладаюсь на ваш смак.

— Тоді сідайте. Ми швидко все об’їдемо, і ви будете задоволені.

Машина помчала. Нарешті вона виїхала на міст. Пам’ять билась у пошуках асоціацій. Але все довкола було залите яскравим сонцем, вода мінилася зеленуватими хвилями. Замиготіли старі будинки, фундаменти яких стояли у воді. Венеція? Ні. Ці холодні вулиці й мости аж ніяк не порівняєш із сонячною Венецією. І все ж він десь уже бачив усе це. Тоді, здається, був дощ і холод… Мереживо поручнів сріблиться, переливається, машина минає міст і плавно їде по вулиці. Незабаром шофер гальмує біля пивного бару. Пам’ять одразу прокидається, і все стає на свої місця.

Того дощового вітряного вечора Григорій зайшов саме