Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич
Кінчати… треба кінчати… Може, згодом, як поволі, не спішачи наберу людей таких, як сам хочу. А тепер — треба перепочити. Вісіїм літ без віддиху — це багато. Та й часи не по тому: смоляки, хоругви насідають. Час, таки справді час трохи припинити, щезнути з очей влади. І Єлена, може би, відхляла, бо ходить, як нежива. Не може забути.
Але все ж перед тим треба дещо покінчити. Та й відходити так скромно теж не хотілося би. Вже як відходити, то з грюкотом, з блиском. Щось таке витіяти, щоб пани довго пам'ятали Довбуша. Що се буде, Олекса ще не знає, але щось надумає.
А поки що діло теж непогане. Прийшли селяни з-під Богородчан, скаржилися на свою пані, що погано з людьми обходиться. Просили допомогти.
Олекса давно вже не бачив у себе таких послів, тому з радістю згодився й закомандував похід на Богородчани.
XVI
Штефан Онуфрак просить, аби шлях взяти на Зелену, бо він хоче побувати у батька.
Олекса слухає, а думки, негарні думки вертяться в голові.
Мало хіба хлопців просяться часом побувати у батька-матері. Се ж так природно й нікого не дивує. Але…
Але батько Штефана війт — і це ставить Шефана в особливе становище. Він, Штефан, ніби хлопець як хлопець: і б'ється добре, і товариський, а все щось не так, якось бокують від нього трохи товариші, не такий він чомусь, як усі інші. Ці настрої хлопців передаються й Олексі — й оце він слухає просьби Штефана, а сам думає: а що, як тут… зрада. І власне для того, щоб перевірити, дає згоду і шлях бере на Зелену. Під селом задержує ватагу, а Штефан іде до батька.
— Але дивиси, вертай борзо. Бо нам має зазорети При Солотвині,— дає наказ Довбуш.
— Най, най. Я не буду си бавити.
Пішов Штефан. Серед хлопців розмови.
— А не знати би, ци добре втаман зробив, що пустив Штефана д'хаті?
— То так… усе може бути.
— Та ци вже й зрадник?
— Він може зрадити не хоті чи. Дєдя запитат — де йдете? А він іскаже — от і готова зрада.
— А йк не скаже?
— Дєдя єнчий спосіб ізнайдет. Вже таки віт, шо не кажи.
— Уни хєтрі, війти.
А якийсь віковічний наймит оприділяє точніше:
— Я бих ніколи не брав на опришки тотих багацьких синів. Він ідет ув опришки з жиру та й ци хотічи, ци не хоті чи щохвиля може зрадити.
Так воно дійсно й вийшло. Штефан зрадив цілком не хотячи, а батько (війти — вни хєтрі) поробив з того потрібні висновки.
Дійсно вийшло все так по-особливому, кінці були так добре поховані, що ніхто нічого точно не міг сказати.
Штефан сам по собі був щирий хлопець і на зраду нездібний, але зрадив мимоволі, й сам навіть не помітив коли.
Він збирається йти. Батько намовляє зостатися відпочити. Штефан в простоті каже:
— Ой, не можу, дєдику, бо втаман казав, аби нам зазорєло при Солотвині.
Старий Онуфрак уже не затримував більше сина, але з одної сієї нещасливої фрази знав уже все. «Аби зазорєло при Солотвині» — що се означає? Ясно, що Довбуш іде на Богородчани, бо більше нікуди. Там дідичка каштелянова, дуже багата, здала все на управителя, а управитель люто поводиться з людьми.
І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, — можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш о тім у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.
В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів — ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.
Онуфрак знайшов можливість побачитись з тим Матлюком, оповів йому що треба. Матлюк згодився.
— Але дивиси, чоловіче! Йк-меш казати ті пані, звідки знаєш, то абис ісказав, хто тебе справив.
Матлюк обіцяє, а сам держить думку, що війт може й без нагороди обійтися, а краще буде задержати її для самого себе.
Іти треба кругової, щоб не наткнутися на опришків. Бо хоч вони ніби й нічого не можуть знати, але тот Довбуш, повідають, такий, що лиш сі подивить на чоловіка, а вже знає, йка в него гадка.
Все ж, очевидно, Матлюк прийшов раніше опришків, сказав, що треба, каштеляновій. Вона заахкала, засуєтилася. То хоче виїздити сама, аби з душею, то каже збирати коштовності й взагалі все цінніше. Слуги бігають, теж суєтяться. Збирають коштовності: що у сундуки, а що у всякі свої укромні місця. В суєті пані каштелянова не помітить, що пропало, а бідному чоловікові здасться. А тут уже скоро темніти почне. Пані тікає. Замість коштовностей забирає в суєті всяку чепуху. Словом таке…
В суєті забуто Семена Матлюка; так він і пішов до своїх Ляховець без усякої нагороди.
А Довбуш тим часом марширує. Штефан повернувся. Двадцятеро очей пронизало його, допитуючи, але хлопець такий, як і завжди, нічого за собою не чує й не підозріває, аби його підозрівали.
Зазоріло дійсно при Солотвині. Знайшли полянку в лісі й перебули на ній цілий день. Слідуючу ніч ішли до Богородчан, а коли знову пересиджували у лісі — наткнувся на них якийсь чоловік.
Наткнувся й так почав труситися, що аж дивно було дивитись. Ну, теліпається увесь чоловік, мов
