Чигиринський сотник - Леонід Григорович Кононович

— Буду тепер звичайною чарівницею… — відказала Леся. І знов захлипала, втираючи носа подолом сорочки. — А все через тебе…

— Через мене?!

— А певно! Завжди треба тебе од лиха одбороняти… як не в одну халепу влипнеш, то в другу! А ще козаком звешся!

— То се я винен, що вся пекельна могуть завзялася на мене?! — вигукнув обурено Михась. — Назначили мене сили небесні сеє діло до скутку довести, то куди ж я дінуся! Така вже доля — що в мене, що й у тебе…

Утерла слізки Леся, зітхнула сумненько й каже:

— Ну, нічого не вдієш… що назначено, того й конем не об’їхати! Так уже воно в книгах небесних записано…

— От бач, а ти визвірилася на мене, мов тая тигра!

— Та дарма… Як на добре діло воно пішло, то вже нехай… Господь милостивий!

І, сказавши теє, звелася на ноги та й махнула рукою.

— Що ж, ходімо…

— Куди? — питає Михась.

— А ондо бач, дим курить при березі?

Глянув Михась, коли ж і справді: здіймається за купою верболозу стовп диму — таке, наче хтось багаття розклав та вечерю варить.

— А як там козаки Яремині чи ще яка проява?

— Не бійся, — каже Леся. — Я ж із тобою, Михасику…

І всміхнулася хитро.

От спустилися вони до берега, виглянули з-за шелюгів, та й бачать: горить багаття, сидить коло нього Обух і пече на рожні облуплену козулю. Посидів трохи, тоді одчикрижив шматок і лигнув його, як пес муху, — певне, голоден був дуже.

Та й облизнувся.

— Смакота, — каже, — та й годі!

А Михась і питає з-за куща тихенько:

— А мені шматочок?

Схопився характерник перелякано, роззирнувся довкруги й каже:

— А нехай йому всячина! Невже це джура мій із того світа озивається?

Покрутився трохи і сів. А козуля аж салом скапує у жар, така вже ситенька та вгодована була. Обернув характерник її другим боком, одрізав ще шматочок і вкинув до рота.

— М-м-м-м-м… — каже. — Ох і добренне ж м’ясиво!

А малий козак знов із-за куща питає:

— А мені шматочок?

Обух мало не вдавився. Зірвався на ноги, долоню приклав дашком над очима і давай річкову гладінь озирати. Та нічого на ній не було, тільки вечірнє сонце багряну доріжку прослало від одного берега до другого. Зиркнув він назад, та там тільки круча була піщана, а зверху лози росли.

— Наче ж і не пив… — каже Обух сам до себе. — А чого ж тоді мерці з того світа озиваються? Чи се вже чорти зо мною балакають?

І знову сів коло багаття, узяв запоясника, що лежав поруч, та й ще одного кусника одтяв. Певне, гарячий він був, бо став перекидати його характерник з долоні на долоню, аж не втерпів й заходився гарячого маламурити.

— Ні,— каже, проковтнувши, — смачно, що здуріти можна!

Тут уже й Михась не втерпів.

— А я що, — питає,— голоден тут сидіти повинен, еге?

Обух і очі вирячив. Завмер на мить, тоді голову задер і каже сердито:

— А я осьо покепкую комусь там! Як візьму нагайку, то будеш ти в мене бідне! Ану вилазь, хто там сховався!

Михась із Лесею насилу стрималися, щоб не зареготати. Зиркнули одне на одного та й порозумілися враз: нахилилася мала бісурканя й прошепотіла щось пардусові на вухо. Звівся той, виліз із-за куща, позіхнув, показавши гострі зубиська, та й почав помалу спускатися до багаття.

— Господе, твоя воля! — видихнув характерник, уздрівши здоровезного цяцькованого котиська, що із бичка завбільшки був. — А се що за проява?!

Коли ж тут і Михась із Лесею повиходили з тої лози. Глянув на них Обух, щось хотів було сказати, та тільки борлаком смикнув.

— Слава Дажбогу, — каже першою Леся.

Обух знай мовчав і тільки дивився на них обох. А тоді й головою похитав.

— Еге, оце дівка! Одна брова варта вола, — а другій брові й ціни нема… То се вона тебе сюди допровадила?

— А хто ж! — каже Михась. — Щоб не вона, то пропав би! Якби ти бачив, що за зміюка за нами гналася… А здоровезна, а хижа, що страх Божий!

А Леся й зашарілася, наче маківка в житі.

— Та що я там зробила… — каже засоромлено. — Всі ми батькові Трояну служимо, то що ж!