Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— То вже й нема гайдамаків у вас там?

— Чому нема? Ого!.. Нас, як листу на дереві. Гнат Голий піднявся у Чорному лісі, взяв Звенигородку. Ото він же й Саву Чалого покарав, сукиного сина. І другі ватажки появилися, тільки я вже й імен їх не знаю. Чув тільки, що ото один Білилівку взяв, а другий Умань, а ще один блукався в околицях Гранова та Погребищ. Е, нашому роду нема переводу. Он Дрикса. Був отаманом старостинських козаків у Білій Церкві — і з усією своєю міліцією пішов у гайдамаки. А між Бугом, Дністром Биндас ходив. А отой іще Крилов узяв, все Чигиринське староство повоював, із коронним військом бився — та хіба усіх пригадаєш? У Торговиці душ п'ятсот зібралося гайдамаків. Рашків узяли, Тальне, Суботів, Животів…

— То й тепер є гайдамаки там у вас? Воюют?..

— Аякже. Гаркуша Кузьма добре воює. Невінчаний. Середа, Беркут… Вони ще під Гривою зачинали, а тепер по Київщині вештаються. Тільки що ж?.. Москва дуже присіла. Поставила варти всюди та форпости, ловлять нашого брата, катують. Піймали й мене були, та якось Бог поміг мені втекти, й оце, бачте, опинився аж де? Хочу подивитися, як ви тут воюєте.

— Шо ми?.. Наше діло маленьке. Се у вас там є на шо подивитиси…

Багато цікавого, нового, і дивного, і навіть незрозумілого оповідав нашим хлопцям Михайло. Детально оповідав про способи організації українського гайдамацтва, про тактику нападів, про походи. Особливо любив оповідати про запорожців — мав до них велику пошану.

— Таки де запорожець візьметься на ватага, так таки там є діло. Я все запорожців вибирав. За те ж і не люблять їх ляхи — у-у, не люблять… Де тільки попадуть запорожця — зараз убивають. А воно ж хоч і запорожцям, а треба до Польщі: у кого рідня живе, кого військо пошле купувати харчі, хліб, горілку. А поляки тому й раді.

«Ти гайдамака», — каже. «Та помилуйте — який я гайдамака? Я запорожець. Я од коша присланий харчі купувати. Ось і бомаги».

А полякам того тільки й треба: раз од коша присланий, значить, гроші є. «Документи твої підроблені, а гроші ти награбив». Ну, що ти їм скажеш? І карають на смерть. У Немирові вісімнадцять душ повішано запорожців. А до Умані приїхали купувати хліб сто два чоловіки запорожців. Губернатор Табан запросив їх до себе на обід, понапоював й пов'язав. А потім вистріляв усіх як гайдамаків. Та що? В самім Брацлавськім воєводстві за один рік поляки похапали й повішали більш як триста душ запорожців.

Ну й масштаби. Дивуються, дивуються опришки, та вже й дивуватися нікуди. У нас схопив Пшелуський п'ять чоловік, та ми вже вважали справу за погибшу.

На Олексу всі ці оповідання Михайла робили пригноблюючі враження. Вся його діяльність, суєта з якимось десятком-двома опришків, що їх до того приходиться вишукувати, намовляти, бо рідко котрий з'являється сам, — все це здалося Олексі мізерним, убогим.

Повістували єгомоск: вни там, а ми тут… Шо я?.. Там тисячі встают, з коронними військами борутси, та й шос не виглєдно, аби Польшю побили. А шо ми? Зіб'ємо шє одну жидівську корчму, шє десєтків два віб'ємо панцьких кутюг (се була тактика — нападаючи на двір, перше вибити собак) — а шо з того?

І зневіра западала в серце Олекси. Не бачив смислу в своїй діяльності.

Чомусь думка звертала на Івана. Якби це Іван — той би не журився. Той би задоволився самим грабунком, а для грабунку — будь ласка, простору скільки хоч. А от для повстання місця немає. Люди помагають, правда: і вістку про смоляків дадуть, і нагодують, і передержать в критичну хвилину, але… далі співчуття діло не йде. Вислухують заклики Олекси, зітхають, киваючи головами, шо вно, варе, таки правда, але сидять, як і сиділи, по своїх хатах і в повстання не йдуть.

А Михайло рисує зовсім інші картини:

— О, у нас зовсім не так. У нас цілі села йдуть. Волоскове село ціле змовилося йти в гайдамаки. Спалили двір свого пана і подалися. Села Білопілля й Кашперівка теж: ограбували свого пана Феліціана Третяка й пішли у степ усі. Табарівка й Ярославне теж ісклали ватагу, пішли до свого пана Бобровського, вбили його брата, слугу, а самого тільки скалічили — і в степ. Бистрик село так само піднялося… Це ж такі, що я знаю… А так по всій Україні.

Опришки не розуміють.

— Та єк же вно? А маржина?.. Кинути маржину — се не вміщаєтся в голові.

— Ет там «маржина, маржина»? Усе кидає чоловік і йде. Он ми раз ішли, було нас дванадцять душ, і прийшли в село Бровки, се на Чигиринщині. Зайшли на пасіку — відпочити, меду попоїсти та й провідника взяти.

Дивимося — старий іще крепкий, а син так зовсім молодець. «Ну, — кажемо, — або ти сам нас поведи, або пусти хлопця з нами». — «Не пущу, — каже. — Старший уже пішов на Запорожжя, а оце менший тільки й зостався. Вісімнадцять літ я хазяйную, добра доробивсь — а для кого?»

А син його тоді: «Ну, тату, все одно ви мене не вдержите, все одно я піду з ними».

Старий і туди, і сюди, і умовляти, й грозити. Бачить, що нічого не бере.

«Ну, — каже, — коли так, то й я йду з тобою. Бо ти молодий, недосвідчений, можеш пропасти».

Таке, щоби й син, і батько йшли в опришки — таке і в нас бувало. Ну, а щоб усе село пішло, два села, три — такого не траплялося, та й, видев, і не буде ніколи. А раз так — дрібними й неважними показалися Олексі всі його найважливіші події…

Що ж я один зроблю? Громада не хоче йти моїм шляхом, громада платонічно співчуває, покрийому, з-за