Браслет із знаком лева - Леся Холодюк
— На, маєш мій підпис, — останній раз звіривши усі ціни і тарифи, розписався, де потрібно, капітан «Боїнга». — А тераз, цо далєй?
Згідно інструкції, про це добре знав капітан «LOT», диспетчер має повідомити по селектору черговому адміністратору про затримку з технічних причин рейсу Варшава-Мельбурн і про всяк випадок попросити, щоб ця інформація дійшла до пасажирів з використанням усіх можливих літературних зворотів у англійській мові про те, що людям буде забезпечено максимум зручностей на маленькому, але гостинному летовищі. Завжди у подібних ситуаціях повідомлялося і про знижки для транзитних пасажирів на телефонні послуги.
Однак головний диспетчер не квапився піднімати слухавку селекторного зв’язку.
— Е, старий, ти часом не чекаєш на телефон жагучої шоколадної цукерочки? — Нарешті капітан дозволив собі наповнити склянку холодною газованою водою із сифона, і тільки тоді відійшов до вікна.
Там, на запасну колію уже вирулював його літак. Зараз він крутне вправо, і тоді вільно піде до ангарів. Знову спокою не давала думка про зайві перестороги цих темношкірих мисливців за косметичним макіяжем. Капітан уже розкрив рота, щоб запитати, скільки коштуватиме утримування протягом десяти годин пасажирів та екіпажу, коли побачив, як до його літака з таким гоноровим написом синім кольором «LOT» i зворушливим текстом під синьою стрічкою по білосніжному борту «POLSKIE LINIE LOTNICZE» під’їхав ескорт багажних візків.
— Цо сі дєє, до холери? — крутнувся до диспетчера і зіткнувся з чорним отвором направленого на нього пістолета. Загрозливо клацнув затвор і безпомічно поруч блимнуло голубе око монітора.
— Сядь і заспокійся, — обливався потом диспетчер. — По старій дружбі, раджу багато не патякати, залишишся живим і ти, і твій екіпаж. Будемо вважати, що виліт просто відкладається на десять годин. Зрештою, хіба це не так? І не співай мені зараз пісню про права людини і про залучення до цього інциденту ООН, ми усе передбачили.
Диспетчер хитнув головою і ще раз проказав, але тепер більш впевнено і навіть патетично:
— Так, це збройний виступ проти існуючих порядків, які ми не-по-ді-ля-є-мо. Ми заберемося звідси. І ти поведеш літак туди, куди тобі скажуть. Зрозуміло?
Він би перейшов на істеричні вигуки і, вочевидь, продовжив вигукувати свої лозунги, якби не перешкодив телефонний дзвінок. Диспетчер гаркнув: не рухатись! і підняв слухавку.
— Так, можу інформувати: сьогодні жодної посадки більше не передбачено. Згідно розкладу австралійський транспортний літак рейсу А-0012 буде дозаправлятися у четвер об 11.43. Мої діагностики відправили на профілактичний ремонт «Боїнг-767» рейсу L-002 «LOT» Варшава-Мельбурн. Уже знаєте? І передали до головного у Мельбурні? Так, рівно через десять годин вони вилетять і прибудуть до Джакарти. Що зробиш, це ж безпека польоту. Готуйте посадку. Підтверджую також виліт назавтра згідно розкладу двох чартерних «IPTN» CN-235. А так — все нормально. Робота є робота.
Капітан здогадувався, що це телефонували з головного диспетчерського пульта міжнародних повітряних коридорів Джакарти і отримавши копію факса, надісланого усім необхідним службам координації і підписаного ним особисто, почали працювати над внесенням змін до завтрашньої карти повітряних трас.
Жодної підозри ні в кого затримка літака більше не викличе, та й перелік профілактичних робіт свідчив, що на заміну контактів разом з дозаправкою пальним потрібно саме стільки часу, скільки вказано. А розрахунки проведено досконало. Темношкірий диспетчер знав свою роботу, його інформації довіряли усі колеги, тому навіть не ставили під найменший сумнів її достовірність.
Диспетчер поклав слухавку. На обличчі знову з’явилася паршивенька маска голлівудського Рембо. Лише очі залишались вибухонебезпечними, як і дуло направленого на капітана пістолета.
— Ми не аборигени, хоча ви, європейці, нас за таких маєте, — продовжив піднесено диспетчер. — Про пасажирів теж подбаємо. Скільки їх у тебе?
Він натиснув лівою рукою необхідні клавіші комп’ютера, при цьому розчепірив пальці як вправний музикант і навіть не озираючись, миттєво пройшовся по клавіатурі.
— Так, маємо сімдесят два пасажири та ще плюс троє, що збираються відлетіти звідси. Ми гарантуємо, відлетять усі, якщо, звичайно, не будуть виступати проти наших хлопців. Десять годин — це непоганий виграш, щоб організувати належного драпака звідси. Як ти гадаєш, колего? Сподіваюся, наші люди з твоїм екіпажем вже домовились. Бачив, як твої ретельно виконують наші команди? Зараз, згідно плану, повинно завершуватись вивантаження багажу ваших пасажирів. Кожен забере свої валізи і пересяде на скромніший літак. Але це буде завтра, і тільки так.
Диспетчер обтер піт брудною хустиною, зневажливо хихикнув, ніби перейшов до другої серії рембівського фільму:
— Вважаю, що контакти таки варто замінити, — не хотілося б мати потім клопіт з електросистемою. І телефон свій, рацію поклади на стіл, ось так, молодець. А зараз іди он туди і відпочивай, колего…
Чорні зіниці прострілювали люто, від того не відчувалася різниця між болючим поштовхом у груди холодного дула пістолета і поглядом колись такого сумирного і послужливого хробака-диспетчера. Він штовхнув капітана у маленьку кімнатку, яка, вочевидь, слугувала за відпочинкову. Звідти війнуло смородом нечистот, перемішаним із запахом зашкорублих шкарпеток.
Ключ у дверях двічі повернувся, надійно відсікаючи капітана від оточуючого світу, і відразу по цьому пролунав голос диспетчера:
— Прошу повідомити пасажирів авіарейсу Варшава-Мельбурн про затримку вильоту на десять годин, пов’язану із необхідністю проведення профілактичних робіт. І наголосіть на особистому проханні капітана, що пасажирам буде передбачено усі можливі зручності, крім однієї — контакту по телефону. Це теж можна списати на технічні
