Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Вибачте, гер Нунке, але я тільки недавно повернувся від вас і займався дорученою мені справою. Дещо обміркував дорогою, дещо з’ясовував по телефону.
— Скажіть, вам не здається, що добре було б усе розвідати на місці?
— Саме про це я й хотів порадитися з вами. Розмова ця не телефонна, і, якщо дозволите, я години через три-чотири буду у вас.
Фред нервово ходить по кабінету. Зупиняється біля телефонного столика, але одразу ж відсмикує руку від апарата. Як бути? Подзвонити Марії, сказати, що є квитки в кіно? Небезпечно. Але, якщо навіть вони зустрінуться увечері, то з Зеллером вона побачиться тільки завтра, і вже буде пізно. Що, власне кажучи, буде пізно? Хіба він сам не може поквитатись з убивцею Лютца — нікчемою, про якого рідна матір каже, що його повинна покарати караюча десниця. От Григорій Гончаренко і буде цією «караючою десницею». Від імені всіх чесних людей він помститься за людину, яка намагалась виховати в своїх учнів ненависть до фашизму, до війни і вбивств. Хто такий Бауман? Жалюгідний, продажний покидьок. Зберегти йому життя, щоб він давав свідчення про Нунке? Але ж він навіть не чув прізвища Нунке… Спокійно, Григорію. Слід усе точно зважити і розрахувати. Головне зараз встановити, хто той агент, який має важливе завдання. Щоправда, є ще одна складність: начальникові Каровської поліції може здатися підозрілим, що я приїжджаю вдруге. Послати когось, попросити Горенка, щоб Народна міліція сама розправилася з Бауманом? Але тоді агент Нунке з лишиться нерозкритим і зможе завдати чимало шкоди… Ні, треба їхати самому. Знайти вагомий привід.
Григорій знову ходить по кімнаті. Іншого виходу немає — доведеться дзвонити Марії. «Поїду зараз у кінотеатр, візьму квитки й зателефоную звідти з найближчого автомата».
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Останній день Ленау
Безупинно дзвонить телефон в аптеці фрау Кеніг. Декілька разів знявши трубку і почувши вкрадливий чоловічий голос, Рут кладе її знову.
— Що у нас з телефоном? — запитує Себастьян Ленау.
— Це за мною полюють репортери, наче я кінозірка.
Час уже дати нам спокій. Що їм треба?
— Одних цікавить особа Петерсона, хочуть, щоб я розповіла про його роман з Кларою. Інших — Клара. Пропонують написати нарис «Моя подруга Клара Нейман». Як усе це гидко! Навіщо тривожити мертвих? Краще б писали про те, як налагодити життя.
— Саме цього вони й уникають. Політика, Рут, — треба відволікти увагу від насущного, граючи на найнижчих інстинктах натовпу, — це старий випробуваний засіб. А ви на якийсь час зніміть трубку. Неможливо працювати під цей безперервний дзвін.
Рут знімає трубку і починає накривати столики, не без зловтіхи поглядаючи на телефон, що мовчить. Потім швидко забуває про нього. Роботи вистачає. В місті епідемія грипу. Батько Ернста ледве встигає готувати ліки, замовлені по рецептах. А Рут доводиться прибирати бруд, що його наносять клієнти. Нема Клари, фрау Кеніг також виїхала на кілька днів. З самого ранку у дівчини підошви горять від біганини. Ні на хвилину ніколи присісти. Голова така заморочена, що Рут мало не ввімкнула кавоварку, забувши налити в неї воду.
Сьогодні Рут прийшла на годину раніше, ніж звичайно, та все одно, здається, не встигає з усім упоратися. А треба ще перевдягтися. Адже ввечері вона зустрінеться з Ернстом… Дівчина думає про цю зустріч, і серце її завмирає від радості, «Боже, як далеко ще до вечора». Скільки чашок кави доведеться їй зварити, скільки насмажити яєць з беконом, приготувати бутербродів, скільки разів вимушено посміхнутись, відповідаючи на жарти, скільки разів різким словом обірвати…
Боже ж мій, від цього навіть губи можуть задерев’яніти.
До відкриття аптеки залишається десять хвилин. Це не такий уже малий строк. Рут устигла причепуритись. Тепер вона сидить, скинувши черевики, щоб перепочили ноги. Вкрита лінолеумом підлога холодить натруджені ступні, наче висмоктує з них утому.
— Що це за фокуси? — дивується Себастьян Ленау, заглядаючи на кухню. — Хочете простудитися?
— Просто відпочиваю, — сміється Рут. — В моєму розпорядженні ще аж дві хвилини.
— Майже вічність, — посміхається старий. — Втім, недарма кажуть, що година у дитини довша, ніж у старого.
— Ну, я вже не дитина, — удавано сердиться Рут. Погляньте на мої іграшки! — І вона з гордістю киває на довгий широкий стіл, де панує зразковий порядок: все розкладено, кожна річ під рукою.
— У вас організаторський талант, Рут! Заздрю тому, хто стане вашим чоловіком!
Дівчина червоніє і зістрибує з стільця.
— Побіжу відчиняти. Вже час.
Вона відчиняє двері, стоячи на тротуарі, підіймає жалюзі. Різкий холодний вітер пронизує її до кісток. Зіщулившись, Рут швидко біжить у зал, аж раптом позаду долинає гуркіт. Дівчині здалось, що то впали погано закріплені жалюзі. Лаючи себе за квапливість і незграбність, вона хоче обернутися назад, та хтось штовхає її в спину.
— Ну, ну, йди, куди йшла, — чує вона позаду себе голос. — І не думай кричати або чинити опір. Все підготовлено, о’кей!
— Пустіть мене! Ви з глузду з’їхали! Що за дурні жарти!
— Спробуй крикнути ще раз — тоді дізнаєшся, який я жартівник.
Крізь сукню вона відчуває, як
