Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Нунке, походжаючи по кімнаті, вів далі:
— Треба, щоб Бауман мовчав, треба, щоб про те, що знає він, не довідалася жодна жива душа. Він повинен втратити пам’ять, заніміти, зникнути, втекти до дідька або хмаркою злетіти на небеса.
— На не-бе-са, — задумливо протягнув Фред.
— А чи не здається вам, Шульц, що обставини сприяють нам?
— Вибачте, які обставини ви маєте на увазі?
— Тюремний наглядач і мати, яка, зі слів агента, проживає у Карові.
Щось починає вимальовуватись…
— Ну-ну… Все дуже просто. Вплинути на матір..!
— Дурниці, до чого тут мати!
— Фред, куди поділась ваша кмітливість?
— Ви застали мене зненацька, не дали подумати.
— Ну гаразд, не ображайтесь. Я просто хотів, щоб ви дійшли до того ж висновку, що і я, виходячи з тих самих логічних міркувань. Давайте думати разом. Що нам треба? Нам треба, щоб Бауман мовчав. Оскільки він ненадійний, значить, вжиті нами засоби повинні бути цілком надійні. Але й відкрито диктувати не треба. Мати могла б принести невеличку передачу… Розумієте, про що я думаю?
— Так, гер Нунке, але справа в тому, що у Ріхарда Баумана дуже погані стосунки з матір’ю, отже, ніякої передачі вона йому не понесе. Все доведеться робити самим.
— Ще один козир у наших руках: мати галасу не здійме, не з’ясовуватиме причини смерті сина. Це значно спрощує справу. Або… — Нунке на хвилину замислився. — Можна ще простіше — послатися на те, що вона отруїла сина, відчуваючи до нього ненависть… Треба детальніше дізнатись про причину їхньої сварки… На місці вам буде видніше. Отже, Фред, єдина людина, на яку я можу покластися, якій можу довірити цю справу, — це ви. Прошу вас про це як друга, як офіцера. Продумайте все до найменших дрібниць, враховуючи те, що часу в нас обмаль. Засобами не гребуйте. Платіть щедро, щоб не було осічки, пообіцяйте притулок у нас і взагалі все, що їм заманеться. До речі, наглядачеві зовсім не обов’язково знати, що буде в тій передачі…
— Але якщо він отруїться, тюремний лікар одразу ж усе зрозуміє. Почнуть допитувати наглядача, з’ясовувати, звідки посилка…
— Ну то й що? Начхати на нього. Він нічого не знає, агентові, зв’язаному з ним, ми накажемо негайно після передачі посилки перебратись у наш сектор. Тоді на ваші плечі ляже велика відповідальна робота. Правда, агент майже все підготував, вам доведеться завершити… Але це ще терпить… Головне — примусити Баумана мовчати…
— Я можу йти, гер Нунке?
— Звичайно. Чекаю вас увечері.
Фред причинив двері кабінету. Чути було, як він іде через їдальню, виходить у передпокій, одягається. Ще декілька кроків. М’який стук дверей, клацає замок.
Зітхнувши, Нунке запалює сигарету і одразу ж кидає її в попільничку. Смак тютюну викликає в ньому відразу, дере горло, груди зсудомило. Треба випити щось гаряче, вкритися теплим пледом і спробувати заснути. Присівши на канапу, він натискує на грушу дзвінка, що звисає з торшера, і не забирає пальців з довгастої білої кнопочки до того часу, поки з їдальні не долинає човгання Зельминих капців. Служниця недочуває.
— Та чую вже, чую, не глуха, — бурмоче стара, звикла до забаганки панів. Треба ж було все приготувати. Вона опускає тацю з сніданком на стіл, підсовує до канапи журнальний столик, накриває його сніжно-білою серветкою і повільно й урочисто розкладає принесену їжу: оладки, соусник з розтопленим маслом, дрібно нарізане яйце з грибами, вазочку з джемом, хрустке домашнє печиво і справжню джезву з кавою. Подарував її Нунке один з секретарів турецького посольства на знак «дружби і взаєморозуміння». Це було ще на початку його роботи в розвідці. «Взаєморозуміння» з секретарем турецького посольства одразу висунуло новачка Нунке з лав пішаків у шерегу працівників найбільш здібних і перспективних. З того часу він усюди возить цю джезву. Вона слугує йому своєрідним талісманом; застерігає від помилок, віщує нові успіхи. От і зараз він з ніжністю поглядає на її блискучу поверхню.
— Залиште тільки каву і печиво, — наказує він служниці. — І ще підігрійте склянку молока. У нас є молоко?
— Тільки в банках, — презирливо кривиться Зельма.
— До дідька банки! Принесіть мені кип’ятку! Звичайного кип’ятку і захопіть електроплитку, бо поки ви дошкандибаєте сюди з кухні…
— Моїм ногам стільки ж років, скільки й мені. І відходили вони, топчучись довкола вас…
— Ну, ну, Зельмо, не гнівайтесь. Я не хотів вас образити. Просто захотілось гарячого, зігріти груди.
— Тоді випийте липового цвіту. Хочете, заварю? Тільки доведеться зачекати, поки настоїться. Пригадуєте, фрау Тільда завжди, коли ви хворіли, поїла вас духмяним настоєм з липового цвіту.
Він уже не слухає стару Зельму. Думки Нунке повертаються до Лютца й дорученого Фредові завдання. Якщо тому пощастить, то через два-три дні Бауман замовкне навіки.
Служниця щось і далі говорить, але Нунке випроваджує її рухом руки.
«…А що коли його викличуть на допит сьогодні? Або вже викликали. Деякий час Бауман триматиметься, доводитиме своє алібі і так далі. Отже, щоб здійснити задумане, у нас ще є час. А втім, береженого бог береже. Треба завтра ж на місці розвідати обстановку. Так, саме завтра».
Нунке підвівся, відштовхнув журнальний столик, на підлогу ледь не впала чашка, з джезви вилилась уся кава. З відразою, навіть з якимось забобонним жахом Нунке дивиться, як розпливається
