Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
І раптом мені зробилося жарко, так жарко, наче мої прокльони на мене обернулися і не коробочка та, і не шафа, і не хата вся разом з Гребенючкою, а сам я горю синім полум'ям.
Хочу скинути кожуха дідового і ковдру з себе і не можу. Щось на мене навалюється, і давить, і пече несамовито, наче прес важенний. І щось у голові крутиться, крутиться, крутиться... І гуде. І я відчуваю якісь цифри у тому наростаючому руху, якесь шалене збільшення кількості, якесь неймовірне множество. І відчуваю, що нема вже мені виходу з того множества. І що ось-ось у мене щось лусне і буде кінець...
Але ні, мука та не припиняється. І все крутиться на тій граничній кінцевій межі. І крізь те кружляння чую я враз голос Павлуші, але не можу збагнути, що він говорить. І голос медички, і ще чиїсь голоси...
А потім усе в моїй голові сплуталося, і я вже нічого не пам'ятав...
РОЗДІЛ XXIV
^£0|о0^Л. СиДЛ, 1 ^ІІЛ^ОкЛОумЬ.
Чого ‘бонЛЛ, *£оі ллЛІСІ >с0р0ИД.1^
Я прохворів понад два тижні.
Вже потім Павлуша мені розказував, що коли він привів медичку (він дуже довго не міг її знайти, бо потерпілих розмістили по всьому селу і вона моталася з кутка в куток), то я лежав, розкинувшись на постелі, червоний як мак, і від мене жаром аж пашіло. Медичка одразу сунула мені термометра під руку — було сорок і п'ять десятих. Я був без пам'яті і весь час повторював:
— Хай вона згорить!.. Хай вона згорить!..
А хто «вона» — невідомо.
Я добре знав хто, але, звісно, нічого не сказав.
Прийшов я до тями лише на третій день. У хаті було так ясно, світло і тихо, як буває тільки під час хвороби, коли на ранок спадає температура.
Перший, кого я побачив, був дід. Він сидів на стільці коло мого ліжка й куняв. Мабуть, він сидів з ночі. Та тільки-но я ворухнувся, він одразу ж розплющив очі. Побачив, що я дивлюсь на нього, усміхнувся і поклав шкарубку жилаву руку мені на лоба:
— Ну що, синку, видряпуєшся? Полегшало трохи, милий, га?
Це було так незвично, що я мимохіть усміхнувся. Дід зроду не казав мені таких слів. І рука ця чи не вперше за все життя торкнулася мого чола. Здебільшого вона торкалася зовсім іншого місця, і зовсім не так ніжно. Батькові й матері завжди було ніколи, і виховував мене дід. Виховував по-своєму, як його колись у дитинстві ще за царату виховували. Я, звісно, виступав проти такого виховання і доводив, що то дореволюційний жандармський метод, засуджений радянською педагогікою. Але дід давав мені потиличника і казав: «Нічого-нічого, зате перевірений. Скільки великих людей ним виховано! І мовчи мені, сатано, бо ще дам!»
А тут, бач, «синку», «милий»...
Почувши дідові слова, з кухні вибігла мати.
— Синочку, любий! — кинулася до мене.— Краще вже, правда?
Вона притулилася губами до моєї скроні (мама завжди
так міряла температуру і мені, і Яришці і завжди вгадувала з точністю до десятих):
— Тридцять шість, не більше. Ану поміряй! — Вона сунула мені під пахву термометр.
Із спальні зашльопав босими ногами батько, заспаний, у самих трусах — тільки прокинувся.
На обличчі його була розгублена усмішка.
— Ну як? Як?.. Го-го, бачу — видужуєш, козаче!
— Та цить! Розкричався! — гримнула мати.— Від такого крику в нього знов температура підскочить.
Батько одразу втягнув голову в плечі, навшпиньках підійшов до ліжка і, схилившись, пошепки сказав:
— Вибачай, то я од радості.
Я усміхнувся — вперше в житті не я в тата, а він у мене просив вибачення.
— Ну, як там затоплені? — спитав я і сам не впізнав свого голосу, ледь чутний він був — наче з погреба.
— Та нічого, все гаразд. Вода вже спадає. Люди починають у хати повертатися. Все гаразд.
— Жертв нема?
— Та слава Богу, обійшлося. Люди всі цілі. Так дехто подряпався, попростуджувався, а серйозного нічого. Трошки тільки худоба постраждала. Та й то небагато. В кого коза, в кого підсвинок, трохи птиці... А корови всі порятовані і добро...
— І все завдяки солдатам, хай їм сонце світить! — встряла мати.— Якби не вони, хтозна, що б і було.
— Да, техніка тепер в армії могуча,— мовив дід.
— І кажуть, то ж ти їх привів,— мати ніжно поклала мені руку на чоло.
— Не знав я, що такого сина геройського маю,— наче з трибуни сказав тато.
— Та!..— Я одвернувся до стіни і відчув, як сипонуло мені жаром в обличчя, аж сльози виступили.
Все говорилося ніби щиро, але голоси в батьків такі вже були лагідні, аж надто. Такими голосами з каліками розмовляють, з нещасними.
«Це вони тому, що я хворий».
Дід кахикнув і сказав:
— А друзяка твій учора цілий день просидів тут біля тебе. І не їсть нічого, аж схуд... От побачиш, зараз прибіжить.
Спасибі, діду! Мудрий ви. Знали, що сказати! Як вивести мене з того стану незручного.
Мати витягла в мене з-під пахви термометр.
— Тридцять шість і один. Що я казала? Тепер уже піде на поправку. А як ніжка, болить?
А я й забув зовсім про ногу. Ворухнув нею — болю майже не було, тільки відчув, що вона туго забинтована.
— Слава Богу, нема перелому. Вивих. І трохи зв'язки... Медичка сказала, скоро у футбола гулятимеш.
Рипнули двері, і над клямкою вистромилась розпатлана, не зачесана ще голова Павлуші. Обличчя спершу витягнуте, непевне якесь, а потім враз розпливлося в усмішці:
— Драстуйте... Можна?
— Та заходь, заходь, чого там,— усміхнулась мати.— На поправку пішло.
— Я ж казав, я ж казав,
