Дикі банани - Аркадій Фідлер
Шофери повідомили, що за кілька десятків кілометрів од місця нашої зустрічі сьогодні вранці вони бачили на дорозі величезного тигра. Він навіть не сполохався і тільки, коли люди зчинили крик, зник у гущавині.
Нараз і нова зустріч. Дорогою йшли горяни: старий, за ним три жінки, якийсь хлопець і двоє чи троє дітей. Я остовпів, побачивши їх: на жінках було таке яскраве вбрання, вони мали на собі стільки срібних оздоб, їхні кофточки були так розшиті, що все це скидалося на цирковий маскарад.
— Ман! — шепнув мені Тунг.
Китайською і в’єтнамською мовами ман означає дикун, варвар, тому мани називають себе «яо». Як і мео, вони прийшли сюди з південного Китаю й оселилися на схилах гір. Це найкращі мисливці В’єтнаму. Вони живуть в основному з полювання, сільським господарством займаються мало. Яо люблять мандрувати, жити в лісах і не дуже дбають про завтрашній день. Давно колись у них була досить висока культура: незважаючи на напівкочовий спосіб життя, це плем’я зберегло китайську азбуку, шану до освічених людей, уміння виробляти папір і кремінні рушниці; у них розвинуто ткацтво і прикладне мистецтво.
Горяни проходили повз нас зовсім байдуже, ніби нікого не помічали. В’єтнамці теж не звертали на них ніякісінької уваги. Я попросив Тунга зупинити горян. Коли яо стали, я почастував дорослих цигарками і побіг до машини взяти фотоапарат і голки для жінок.
Старий яо був не в гуморі і не приховував своєї антипатії до нас. На запитання, чи є тут тигри, буркнув собі під ніс, що вони є всюди, причому зиркнув на нас так, наче ми й були тими тиграми. Тунг запалив йому сірника, але той курити відмовився, хоча цигарку взяв. До жінок було легше під ступитися. Голки їх дуже порадували, вони привітно посміхались і залюбки палили цигарки.
Старий тримав у руках самостріл, зброю, яку я побачив у В’єтнамі вперше. Мені захотілося хоч хвилинку подержати його, але старик зневажливим кивком голови відмовив. Тоді я попросив його, щоб він вистрілив у намічену ціль, якщо вміє добре стріляти.
— Не стрілятиму! — промурмотів той, махнувши рукою, наче відганяв настирливу муху.
Тим часом Тунг обережно витяг з його сагайдака стрілу і розглядав її. Порівняно коротка, трохи довша як півметра, вона була зроблена з бамбука без наконечника, але загострена на кінці.
— Такою стрілою, коли вона отруєна, можна вбити тигра, — пояснив Тунг.
За кілька хвилин перед тим, як з’явилися горяни, Тунг їв апельсини, і руки в нього ще й досі пахли соком. Старий розгнівався. Сердито вихопив стрілу з рук Тунга, белькочучи ламаною в’єтнамською мовою, що тепер стріла нікуди не годиться, бо запах апельсина вбив отруту. Він підійшов до найближчої калюжі і гнівно жбурнув її у воду.
Тунг дивився розгублено, йому як господареві було ніяково.
— Дурниці! — почав я втішати. — Просто ваші пальці могли образити духа, який, безсумнівно, сидів у стрілі, і через те отрута, на думку цього яо, не діятиме…
— Все ще темні! — буркнув Тунг, ніби виправдовуючись.
Старий мовчки пішов геть і зупинився за сто кроків од нас, очікуючи на своїх попутників. Жінки були дуже милі. Дві старші трималися зовсім невимушено і, задоволені подарунками, весело посміхалися одна одній. Третя, молода дівчина, скромно стояла осторонь, поглядаючи досить несміливо.
Яких тільки фантастичних барв не було на їхньому одязі! Скільки срібла носили вони на собі: товсті кільця довкола шиї, як у мео, величезні сережки звисали аж до грудей, діла серія браслетів, а на плечах і грудях різноманітні срібні блискітки, нашиті на щось, подібне до кофти. Прикраси були досить прості, але зроблені із справжнім художнім смаком. Там, де не було срібних прикрас, на одежі виднілися гаптовані узори, які переливалися майже всіма кольорами райдуги. Крім цього у жінок на головах були високі яскраві завої, а найстарша встромила поверх завою ще півметрове риштування з дерева, що потопало в рясноті стрічок і дрібних прикрас: це вже справді була найвища елегантність. Здавалося, що то шалене своїми перенасиченими барвами варварство, безглузда фантазія божевільного вбрання, мальовничий абсурд у такій дикій пущі. Судячи поверхово, це, може й так, але тільки судячи поверхово, бо насправді то зовсім не безглуздя.
Я не певен у своїй правоті, але підсвідомо відчував, у чому криються причини такої манери одягатися. У яо, як у народності розпорошеної, життєвий шлях не був засіяний трояндами. Гнані від гір до гір дужчими сусідами, вони були на краю загибелі. У таких ситуаціях племена хапаються за все, що стверджує їхнє життя, загартовує свідомість, підкреслює, що вони все-таки існують. Яскраве національне вбрання у цих умовах здається досить важливим психологічним фактором. Відомо, що народи Сходу, у яких життя склалося найтяжче, як, наприклад, мео і яо, одягаються яскравіше, ніж сильніші народи, впевнені в своєму благополуччі, як таї.
Про те, що це фактор психологічно дуже важливий, свідчить і приклад з індійцями — жителями північноамериканських прерій. Ці племена в часи свого розквіту і свободи любили яскраво одягатися. Переможені американцями і втиснуті у резервати, вони дужче відчули свій занепад і злидні, коли їх примусили замінити барвисте національне вбрання на сірий американський одяг. Сірість пригнітила їх до краю, призвела до фізичного виродження і духовного занепаду.
Хто знає, чи нинішній одяг жінок яо не відігравав такої ж ролі у їхній свідомості і не був одним із засобів самозахисту племені? Ще французи твердили, що у яо найзлиденніші хати, а жінки вдягаються розкішніше від усіх жінок Індокитаю.
Жінки вже збиралися йти, коли я зненацька помітив надзвичайну вроду наймолодшої несміливої дівчини. Їй було років шістнадцять, вона мала ясне обличчя з розкішними рум’янцями і виразні шляхетні вуста. А очі! Що
