Дикі банани - Аркадій Фідлер
— Він має, певно, великі рисові поля? — опитав я Тунга.
Розпитавши Ана про джерела його достатку, мій приятель пояснив:
— Ні, товаришу. У нього немає великих рисових полів, зате в нього є дочки.
Комусь іншому така відповідь здалася б незвичайною, але мені це пояснення було цілком зрозуміле. Адже я знав уже місцеві звичаї.
Біля входу до хати, поряд з нашим столом, на почесному місці під стіною був маленький вівтар предків: звичайнісінький столик — дошка на чотирьох бамбукових ніжках. На столику стояли кадильні палички в бамбукових підставках, чашка з водою, друга з рисом і, що надто важливо, гроші для духів. Але це були символічні гроші — віночки з трави, вплетені один в один на кшталт ланцюжка. Духи предків, мабуть, не дуже вибагливі й пожадливі, якщо їх можна було обдурити грішми з трави.
Кадильні палички жевріли і виділяли голубуватий димок, що пахнув живицею. Господар не забув і про хатнього духа, якого тут називали ні. Він одрізав шмат м’яса і кинув його у отвір в підлозі посеред хати. Ми чули, як м’ясо впало на землю і як одразу під хатою жадібно зарохкали голодні свині. За хвильку Ан зазирнув униз. М’яса, звісно, вже не було.
— Добрий знак! — зареготав господар, кинувши на нас значущий погляд.
Жертвоприношення відбулося без будь-якої церемонії, зовсім невимушено, наче то була ще частина бенкету.
У хаті і внизу довкола хати панував гомін і невпинний, хоч і статечний рух. Добродушність, зичливість, бездіяльність, вино і жарти створювали настрій якогось бенкету грецьких богів. Дехто з присутніх сміливо підходив і ручкався з нами. Мені представили молодого батька і познайомили з двома його діверами, нареченими інших дочок господаря. Всі вони жили разом у тестя.
Жваві усміхнені дівчата метушилися навколо нашого столу. Це були дочки Ана. Як і всі інші таї цих районів, вони були одягнені в щільні чорні спідниці і чорні ліфи, оздоблені спереду рядками срібних пряжок у формі метеликів.
З’явилася молода матір, найвродливіша з усіх дочок господаря. Усі воли моторні, сповнені безтурботної чарівності, але риси обличчя мали непоказні. Я був навіть дещо розчарований.
Зненацька надворі вибухнув веселий гамір, залунали радісні вигуки. До хати вбігло кілька підпилих молодиків. Вказуючи на мене, вони почали запрошувати вийти з ними. Коли їхні слова переклали на в’єтнамську мову, а з в’єтнамської на французьку, я зрозумів, що маю взяти участь у спільній пиятиці, так званій зіо-кан. Цього ранку мені не бракувало духу, я почував себе як лев, і цікавість перемогла.
Внизу, перед хатою, стояв дзбан, мабуть літрів на десять, ущерть наповнений рисовою горілкою. В нього були встромлені чотири тонкі, довгі бамбукові тростинки, що правили за трубки до пиття.
Веселі хлопці підвели мене до дзбана і запропонували вибрати трубку. Виявилося, що зіо-кан такий самий обов’язковий урочистий ритуал, як і жертвування м’яса хатньому духові. Коли наша четвірка — я, дві дівчини і молодик, кожен з своєю трубкою вмостилися довкола дзбана навпочіпки, церемоніймейстер, юнак з інтелігентним обличчям і з молодецькою поставою, дитячим голосом, так ніби скиглив, завів якусь молитву. На щастя, це тривало недовго і, поки в нас не розболілися п’яти від незручного сидіння, вся четвірка почала водночас пити.
То була не міцна горілка, а якась каламутна сферментована рідина, що містила певний процент алкоголю. Йшлося про те, хто скільки зможе випити. А якщо вижлукчеш за одним присідом близько літра — то це могло добре вдарити в голову. Напій був дуже гидкий, від нього тхнуло милом, сечею, помиями і рибним соусом, але все-таки цю рідину можна було пити, бо наявність алкоголю забивала сморід.
— Нехай товариш обережно п’є! — знову почув я за спиною турботливий шепіт Дьєна.
Оскільки ми пили всі разом, то після двох-трьох ковтків я вже тільки вдавав, що тягну горілку. А ті троє сумлінно смоктали, отже рідини в дзбані ставало дедалі менше. Тоді, не перериваючи нас, церемоніймейстер долив повний буйволовий ріг води, і дзбан знову наповнився аж до краю.
Круг нас зібралися люди. Вони доброзичливо дивились і жартували. Особливо молодиці, яким було цікаво бачити, як я справлюся з цим обов’язком, і які пильнували кожен мій рух. Вони хутко викрили мій обман і зчинили жахливий лемент, сміючись з мене.
Зіо-кан перервали. Церемоніймейстер долив у дзбан свіжої рідини, на цей раз алкогольної, і тепер я мусив уже страждати сам. Мені показали, скільки я повинен випити: вміст цілого буйволового рога. Підкоряючись вироку звеселілої компанії, я почав смоктати. Але, дійшовши до половини мірки, відчув, що з мене вже досить цієї розкоші. Сміючись кинув трубку і, вказавши на моїх в’єтнамських приятелів, вигукнув, що тепер їхня черга.
Всі таї були дуже приємні люди. Навіть добре випивши, вони жодного разу не дозволили собі неввічливості чи грубіянства. Це був народ, який умів веселитися і, мабуть, мав у цьому чудові традиції.
Хоч я й не витримав пияцтва, здався, але люди вважали, що я цілком задовольнив вимоги, тому не скупилися на похвалу і не приховували своєї радості. Вони зверталися до мене з дружніми словами і поглядами. Можливо, їх приваблювала безпосередність у моїй поведінці, — адже я не церемонився, а запросто пив. Саме цим, мабуть, я й завоював їхню приязнь.
Час летів, треба було прощатися з гостинним селом. Воно раптово вторглося у мої враження від подорожі, наче живлюща криниця. Відхід од нашого плану
