Дикі банани - Аркадій Фідлер

Зрештою, навіщо сягати аж до французів? Саме переді мною, одразу ж після визволення В’єтнаму, тут проїжджав відомий польський письменник, який вважається людиною тверезою і солідною, — Мирослав Жулавський. У своїй книжці «Тріски бамбука» він так писав про жінок таї білих і таї чорних: «… Рухи і постава цих жінок мають якусь чарівну грацію… Вони схожі на мадон часів Ренесансу. Я зачарований красою цього народу». Автор навіть писав, що хотів би лишитися тут надовго.

Хто ж після цього дорікатиме людині, яка хоче сама відчути чари цього народу? На жаль, минали години, а таї — ні слуху ні духу.

Нарешті, дорога вирівнялася, вибоїн стало менше. Газик біг із швидкістю тридцять кілометрів на годину.

Незабаром ми побачили вдали, ні юрбу людей — десятків зо два молодих чоловіків і жінок. Вони несли лопати й кошики — очевидно, йшли на шляхові роботи. Це були перші живі істоти, яких ми зустріли на протязі багатьох кілометрів. Під’їхавши ближче, я розрізнив костюми дівчат — щільні темні кофточки з вертикальним рядом срібних пряжок на грудях. Моє серце закалатало: це були таї.

Наш газик не зупинився; навпаки, він, здавалося, помчав швидше. А я загавився і не наказав зупинитись. Молоді люди відскочили, вибухнув сміх і веселий писк. Дехто привітно помахав нам руками, щось жартівливо вигукуючи» Секунда, дві, і весела юрба лишилася позаду.

Таї можна легко відрізнити по кольору кофточок, які носять жінки — білому, чорному, червоному. Група, яку ми зустріли, належала, певно, до чорних таї. Кажуть, що кофточки у чорних таї коротенькі, з-під них виглядають голі животи, хоч, правда, я цієї подробиці не зауважив ні тепер, ні згодом. Та й навряд чи можна назвати оголеним животом вузеньку смужку шкіри, яку видно, коли жінки рухаються і кофточка трохи відходить від спідниці. До того ж і ця смужечка найчастіше буває прикрита пов’язкою з полотна. Але дівчата, правда, були гарненькі, веселі.

Я глянув на товаришів. Вони, на противагу тим людям, яких ми зустріли, сиділи поважні, зосереджені.

— Ви часом не примітили, — звернувся — я до них, — у дівчат були прикриті животи чи ні?

Тунг наче з неба впав, а може, він тільки удавав це. Він відповів з ледь помітною посмішкою, ввічливо, але обережно:

— Ні, товаришу, не примітили. Вони ж були в сукнях…

— Шкода, що ми не зупинилися.

Тунг, уважно поглядаючи на навколишні хащі, невиразно пробурмотів:

— Тут краще не зупинятися… Район дикий, безлюдний. Тут непевно!..

— Що значить: непевно?

— Небезпечно…

Я усміхнувся. Ах, любий Тунг! Може, тут дівчата такі небезпечні? Чи привітна жартівливість молодих таї?

Згодом дике обличчя гір наче трохи пом’якшало. Та дорога все іде звивалася, немов спійманий вугор, і часто йшла над запаморочливою безоднею. Тоді перед нами відкривався вид «а неозорі долини й бурхливу річку. Шофер мусив весь час пильнувати.

На одній з таких гірських тіснин Тунг наказам зупинитися. Шум річки, що продиралася між скелями, заглушав слова. Приятель знав це місце ще з війни, — він ночував тут під час походу на Дьєн Б’єн Фу.

— Чуєте, товаришу, як шумить ота проклята річка? — звернувся він до мене.

За гуркотом води я насилу розібрав слова Тунга.

— Чому проклята?

— Бо вона заглушала гуркіт французьких бомбардувальників. А нам тоді доводилося робити переходи серед білого дня. Літаки з’являлися зненацька, і люди гинули…

Ми їхали головною магістраллю, що вела до Дьен Б’єн Фу. Взимку 1953 року цим шляхом сунули на захід не лише фронтові в’єтнамські загони з важкою і зенітною артилерією, а й невтомна армія носіїв — десятки коли не сотні тисяч чоловік, переважно дівчат, дітей і стариків. Цей шлях був у той час надзвичайно важливим, від нього великою мірою залежала доля всієї війни. Ворог силкувався будь-що перервати життєву артерію в’єтнамців. Сотні літаків з’являлися над небезпечними ділянками дороги, що вели понад безоднями, і тричі на день скидали тисячі бомб, серед них і підступні бомби-метелики завбільшки з пачку сигарет, які вибухали від дотику людської ноги. Ворог знав, що коли знищити цей відрізок шляху, то перерветься вся комунікація, бо стороною проїхати не можна було. Та не врахував він мужності і завзяття ще однієї в’єтнамської армії — армії саперів. Одразу ж після нальоту бомбардувальників вони поспішали до ще курних воронок, гинули від бомб уповільненої дії, від ненависних «метеликів» і кулеметного вогню, але до півночі дорога була полагоджена, і річка руху знову пливла своїм шляхом.

Французьким льотчикам це здавалося незбагненним. Наче безсмертна казкова гідра, дорога знову і знову поновлювалась.

На якомусь повороті ми раптом загальмували: попереду стояла зустрічна колола грузовиків. У першій машині щось зіпсувалось, і вона затримала всі інші. Обминути колону на повороті було неможливо. Ми вийшли і терпляче ждали. Один з шоферів тих грузовиків був не в’єтнамець. Пізніше я довідався, що він італієць. Встановлення народної влади в цій частині В’єтнаму повимітало всіх без винятку європейців. Тому мені було дивно зустріти тут італійця. Я помітив, що він з хвилюванням стежить за мною з кабіни і чомусь намагається сховатися, наче не радий зустрічі з європейцем. Я вирішив не підходити до нього і навіть не дивився туди. Напевне, у чоловіка