Одіссея капітана Блада - Рафаель Сабатіні

— Не час тепер розглядати твою релігійну приналежність, чоловіче. Але закарбуй собі на носі те, що я зараз тобі скажу: немає такої релігії, яка б дозволяла брехати, прикриваючись нею. У тебе, як і в кожного, є безсмертна душа, і ніщо у світі з нею не зрівняється. Не забувай, що всесильний Господь Бог, перед чиїм судом і ти, і всі ми станемо в нашу останню годину, покарає тебе за найменшу брехню і кине у вічний вогонь, у безодню, де палає сірка, якщо ти хоч трохи ухилишся від правди. Бога не обдуриш! Тому я закликаю тебе говорити правду: як сталося, що тебе схопили разом із бунтівниками?

Якусь мить Пітер Блад дивився на суддю здивовано й збентежено. Яка неймовірно жахлива людина цей суддя! Нарешті він опанував себе і відповів:

— Того ранку мене покликали до пораненого лорда Ґілдоя, і я вважав, що за обов’язком, накладеним на мене професією, я мушу надати йому допомогу.

— Ти вважав?

Вигляд судді був страшний: на зблідлому обличчі його губи червоніли, як кров, якої він так жадав. Злісно посміхнувшись, він уп’явся поглядом у Блада, але схаменувся, зітхнув і, знову набравши лагідного та скорботного вигляду, сказав:

— Як ти безжалісно марнуєш наш час! Але я наберусь терпіння. Добре. Хто покликав тебе?

— Пітт. Він може підтвердити.

— О, звісно, Пітт може підтвердити. Зрадник, який уже визнав свою провину. І це твій свідок?

— Бейнс також може засвідчити мої слова.

— Бідолаха Бейнс має ще відповісти за себе, і не сумніваюся, що на тебе в нього забракне часу, бо він намагатиметься врятувати від зашморгу свою власну шию. Так, так! І це всі твої свідки?

— Ні, ваша честь. Можна викликати з Бріджвотера ще й інших, які бачили, як я виїхав того ранку з Піттом на крупі його коня.

Джефрейс посміхнувся.

— У цьому немає потреби. Я не збираюся витрачати так багато часу на тебе. Скажи лише одне: коли Пітт, якщо вірити тобі, приїхав по тебе, ти ж знав, що він прихильник Монмута, як він це сам зараз визнав?

— Знав, ваша честь.

— Знав! Ага! — Верховний суддя подивився на присяжних засідателів, які знітилися від страху, і коротко, в’їдливо засміявся. — І все ж, не зважаючи на це, ти поїхав із ним?

— Я вважав своїм священним обов’язком надати допомогу пораненому.

— Священним обов’язком, кажеш? — І в очах судді знову спалахнула лють. — Боже милостивий! Як тільки ми живемо серед таких гадів? Твій священний обов’язок, негіднику, — служити Богу і королю. Але не будемо марнувати слова. Пітт сказав тобі, кому саме ти мав надати допомогу?

— Так, лордові Ґілдою.

— І ти знав, що лорд Ґілдой був поранений у бою, знав, на чиєму боці він бився?

— Знав.

— І все ж, вважаючи себе лояльним підданим короля, у чому ти хочеш нас запевнити, ти поїхав до пораненого?

На мить Пітер Блад втратив терпіння.

— Моя справа — лікувати рани, а не вивчати політичні погляди пораненого, — сказав він різко.

Схвальний гомін прокотився галереями й навіть серед присяжних засідателів. Але це ще більше розлютило верховного суддю.

— Господи Ісусе! Чи бачив світ ще коли-небудь такого безсоромного негідника, як оцей? — Із білим мов крейда обличчям суддя повернувся до членів суду. — Я сподіваюся, панове присяжні, що ви звернете увагу на поведінку цього підлого зрадника. Не можна не помітити заклятості людей такого типу, як він. Він сам, своїми власними устами, визнав провину, якої досить, щоб повісити його десять разів... Але це ще не все. Говори, мерзотнику: з якою метою ти морочив голову капітанові Гобарту брехнею про високий сан зрадника Пітта?

— Щоб урятувати його від повішення без суду, яке йому загрожувало.

— А яке тобі діло до того, чи повісять цього негідника, чи ні?

— Справедливість — справа кожного вірнопідданого, бо несправедливість, вчинена людиною, яка перебуває на королівській службі, якоюсь мірою безчестить самого короля.

Це був тонкий і гострий випад на адресу присяжних; він розкривав гнучкість і гостроту розуму Блада і міру його самовладання, що особливо посилювались у хвилини великої небезпеки. На будь-який інший склад суду його слова справили б те враження, на яке він і сподівався. Можливо, вони вплинули б навіть на цих слабкодухих овечок. Але тут знову втрутився Джефрейс.

Він став дихати важко й шумно, потім рвучко підвівся.

— Володарю небесний! — закричав Джефрейс. — Чи доводилось вам бачити такого безсоромного мерзотника? Але щодо тебе все вирішено. Я бачу тебе, падлюко, вже з мотузкою на шиї.

Закінчивши цю зловтішну тираду, суддя знову впав у крісло й заспокоївся. Судова комедія добігла кінця. На блідому обличчі судді не виявлялося жодної ознаки душевного хвилювання. Його знову охопила тиха меланхолія. Коли ж за хвилину він заговорив, голос його був лагідним, майже ніжним, але кожне слово чітко лунало в принишклому залі.

— Не в моїй вдачі кривдити когось, а тим більше втішатися чиєюсь загибеллю. Тільки з жалю до тебе я вдався до цих слів, бо хотів, щоб ти подбав про свою безсмертну душу, а не віддавав її на поталу, вперто чіпляючись за брехню й викрутаси. Але я бачу, що всі мої зусилля, все моє співчуття і милосердя марні, тому мені більше нема про що з тобою говорити. — І, повернувши до присяжних засідателів своє сумне вродливе обличчя, він додав: — Панове! Як представник закону, я зобов’язаний нагадати вам, що той, хто хоч і не брав безпосередньої участі в повстанні проти короля, але свідомо приймає бунтівника, дає притулок або лікує його, є таким самим зрадником, як і той, хто виступив зі