Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко

Але не думати я не міг і до шести годин вечора тільки про це й думав.

РОЗДІЛ XIV

ЛІС/. Історія На-Оі

Нарешті я сів на велосипед і поїхав.

Вовчий ліс був колись дрімучий, з непролазними хащами, і в ньому справді водилися вовки. Тепер вовків там уже давно нема — усіх винищили. Але непролазні хащі лишилися. І хоч і без вовків, були вони страшнуваті. Під час війни у Вовчому лісі точилися великі бої. Він весь пошрамований окопами, що поросли зараз густою травою та мереживною легкою папороттю.

А у старому дубняку на узвишші громадяться величезні брили зруйнованого доту.

Колись тут було узлісся і саме біля доту перехрещувалися дороги — одна, що попід лісом, на Дідівщину, друга, що через ліс, на Гарбузяни. А тепер узлісся одсунулося майже на кілометр, бо піднялася тут густа соснова посадка, через яку прорубано нову дорогу. Ту дорогу люди називають «глеканкою», бо як їхати по ній возом, то на пеньках колеса, як у нас кажуть, глйкають. А дорогу, що через ліс на Гарбузяни, люди назвали «генеральською», бо у лісі вона повертає до військових таборів.

Славна історія цього доту.

У сорок першому, коли німці загарбали Україну, у цьому доті тримали кругову оборону троє наших бійців. Увесь район уже був окупований, фронт просунувся на тридцять кілометрів на схід, а німці все не могли ніяк захопити дот. Ні бомби його не брали, ні снаряди, ні міни. Вісім днів трималися бійці без води, без їжі, до останнього патрона. Чотири танки підбили з протитанкової рушниці, безліч фашистів покосили з кулемета. І тільки як не стало уже боєприпасів, вийшли бійці й беззбройні пішли на ворожі кулі. Й, кажуть, кожного з них прошило не менше як сто куль.

І дот, навіть порожній, нагонив страх на фашистів. Вони навезли туди три хури вибухівки і висадили його в повітря.

Але й розбитий, понівечений, з покрученими залізними рейками, що, наче кістки, стирчали на зламах з товстелезних метрових брил,— він вражав своєю силою і могутністю. Ті величезні брудно-сірі, вкриті де-не-де іржавим мохом брили були з якогось неймовірного, ніде тепер не баченого залізобетону, густо замішаного на гостро-гранчастому гранітному камінні, яким ото мостять дороги. З-поміж того каміння виштрикувалося чорне покручене плетиво у палець завтовшки залізного дроту, що його навіть іржа не брала.

Весь дот заріс густою жалючою кропивою, наче оберігаючи в такий спосіб свою горду самотність і недоторкайність.

Проте на одній з брил якийсь перехожий Вася, прагнучи, мабуть, пробитися у безсмертя, зробив спробу викарбувати на віки чимось гострим своє ім'я, але не посилив. Букви надряпалися ледь помітно, а останнє «я» було таке вже хирляве й немічне, що аж соромно ставало за того Васю з його таким жалюгідним «я».

Хоч був дот не дуже й далеко від села (а як на велосипеді, то ще ближче), ми, хлопці, до нього чомусь майже не ходили. Я за все своє життя разів зо три, може, тільки й був. І по гриби, і по ягоди ми чомусь більше ходили у Піщанський ліс, за Піски.

І тепер, коли я під'їжджав до доту, все навколо здалося мені чужим, незнайомим і незвичайним. Стояла моторошна тиша, навіть пташок не було чути, тільки десь високо вгорі ледь-ледь шелестіло од вітру листя.

Я прихилив свого Вороного до дуба при дорозі і, обережно розсовуючи кущі та хапаючись руками за гілки, подряпався нагору, до руїн доту.

І раптом почув негучний, але владний голос:

— Ти куди?!

Від несподіванки я випустив з рук гілки, за які тримався, і впав на коліна.

— Куди лізеш? — повторив голос.

— Нікуди... а... а що таке? — спитав я, все ще стоячи навколішках і даремно вдивляючись у гущавину,— того, хто казав, за кущами не було видно.

— Зараз навчання. Не бачив, чи що, прапори на вишці. Ану давай звідсіля!

Ясно. Вартовий. Коли навчання, завжди виставляють вартових на дорогах, що ведуть до військових таборів.

Сперечатися було ні до чого. Я повернувсь і навсидячки став спускатися вниз.

От чорт! І треба ж! Поставили якраз на цьому місці. Ну, нічого! Я його якось обмину. Зайду обережненько збоку — він і не вгледить. Ці вартові, по-моєму, просто так стоять, для проформи. Розвалився собі в кущах і покурює. Дуже воно йому треба. Хто сюди піде! Якби я просто на нього не наразився, він би, мабуть, і голови не підвів.

Спустившись на дорогу, я пригинцем кидаюся праворуч і, перебігаючи від дерева до дерева, починаю обходити дот збоку. Тепер я пильную і намагаюся рухатись якомога обережніше. Та коли я вже був майже біля мети, з кущів почулося:

— Ти що — у піжмурки зі мною граєш? Ану давай звідси!

Помітив. Таки помітив, чортяка!

— Уже й грибочка пошукати не можна,— промимрив я і, набурмосившись, пішов назад.

От же ж!

Як же я тепер візьму інструкцію? Невже вони не знали, що будуть військові навчання? Не може бути. То що ж робить? Отак просто їхати додому, та й усе? А може, вони тому й звернулися до мене, що сподіваються на мою спритність, пронирливість, на те, що я зможу непомітно прослизнути повз вартового? Може, саме в цьому й полягає моє завдання? То хто ж тоді такі — «вони»? Якщо вони хочуть робити щось таємно від армії... Може, «вони» — шпигуни? Е, ні! Юринда! Досить з мене шпигунів. Були вже в моєму житті «шпигуни». Книш і Бурмило. Досить. Шпигуни тепер не такі дурні, щоб їх хлопчаки виловлювали.

Та й не стану я робити нічого шпигунського, що я — бовдур! Я спершу взнаю, що треба робити, для чого, а тоді вже...

Але додому так просто йти я не можу. Мушу дістати з

амбразури ту інструкцію. Мушу! Бо інакше я не поважатиму себе.

Я беру Вороного за сідло і струшую, щоб він подав голос — задеренчав. Хай вартовий чує, що я вже їду. Ще й кашляю голосно на додачу. Потім сідаю і кручу педалі по дорозі — нібито в бік села. Але од'їхавши метрів сто, так що з доту мене вже ніяк не видно, звертаю в ліс,