Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— О! Сподіваюсь, шановний пан не буде в претензії.
— Ви що, збираєтесь знову кудись подітися? — запитав Воронов, коли кельнер відійшов. У голосі старого вчувалися тривожні нотки.
— Справи. Щойно повернувся з східної зони, а, виявляється, доведеться знову їхати майже туди ж, звідки приїхав. Он як буває, коли звіришся на клієнта, який ладен сприйняти бажане за існуюче.
— І що ж ви бачили під час поїздки?
— Я там не вперше, в мене притупилося почуття новизни вражень. Живуть, відбудовуються, мітингують… Треба визнати, дечого вони досягли. За допомогою росіян, звичайно. Здається, у них там цілковита злагода. Ось вам ще одна загадка слов’янської душі. Звідки в них ця відхідливість, як ви гадаєте?
— З наївності. Своєрідне місіонерство неофітів, що, схилившись перед новим ідолом, прагнуть повернути в свою віру сусідні племена і народи, оскільки їх нинішній бог — то найкращий з богів. Тож женуться за бажаним, нехтуючи існуюче. Єдину справжню реальність. До того ж препогану.
— Але ж ця реальність — не статичне поняття, вона теж безперервно змінюється. Отже…
— Ілюзія, Фред, ілюзія. Змінюється, як жменька зерна під товкачем у ступі. Ударив товкач — і зерно посунулось, переміщуючись, підняли — ще раз змішалося, ховаючи під собою кільканадцять потрощених зерняток. І так увесь час, аж поки не перетолочать усю жменю на борошно, що піде на поживу комусь, хто, в свою чергу, потрапить у ступу історії. Ось і всі зміни. Завжди одне, від віку й до віку.
— Аналогія — не доказ, генерале, а людство — не купа зерна. Людина має розум, волю, здатність почувати і відчувати, обирати собі шлях, об’єднуватись і роз’єднуватись в ім’я якоїсь мети.
— А що таке мета? Ілюзія для дурнів, що не збагнули основного: над людиною тяжить передусім фізіологія. Кожен з нас — то замкнена система, всунута у шкіряний мішок. І коли в цій системі псується, скажімо, печінка чи нирка, людина вже ніщо, розумієте, ніщо, з її розумом, почуттями, прагненнями. Бо її розум, почуття, прагнення — все залежить тепер від тієї клятої печінки, що поволі виводить з ладу кожен з органів, замкнених у тому шкіряному мішку, що звався колись Шульцем чи Вороновим. Отак-то, мій молодий, романтично настроєний друже! І давайте вип’ємо ще по чашці цієї чорної бурди, — вона заміняє мені тепер алкоголь! — щоб до вас якнайпізніше прийшов час усвідомлення цієї єдиної істини.
Григорій розумів, що їхня розмова розгортається в зовсім небажаному напрямі, і вперше у нього ворухнувся сумнів в успіху свого плану. Втеча у хворобу! Читаючи колись працю з психології, він натрапив на такий термін, що визначає стан людини, для якої поза межами її захворювання не існує нічого. Цілковита байдужість до всього, не пов’язаного з власного персоною. Активність спрямована лише на те, щоб полегшити власні страждання, часом навіть вигадані. В таких випадках людина не здатна на будь-яку дію… Як повертали до нормального стану таких хворих? Григорій намагається пригадати і не може, скільки не напружує пам’ять. Достобіса готові рекомендації! Поміркуй-но сам! Потурати в таких випадках не можна. Це призвело б до посилення внутрішньої ізольованості, отже, й поглиблення хвороби. Звичайна психотерапія, очевидно, теж не допоможе. Потрібні дієвіші засоби. Наприклад, шок, те, що вразило б своєю виключністю. Рука з кавником застигає над чашкою, обличчя мимохіть виказує приховане хвилювання. Генерал спочатку похмуро чекає, потім здивовано дивиться на свого співрозмовника.
— Фред, що це з вами? Яка муха вас укусила? — запитує Воронов нетерпляче.
Рішення у Григорія вже визріло. Він здригається, на обличчі в нього замішання, вагання.
— Пробачте, замислився… Знов згадалася одна річ, яка мене давно мучить…
— Якщо вам потрібна порада… Я ще не остаточно здитинився, як вони гадають, маю чималий досвід. Вважатиму себе щасливим, коли він стане вам у пригоді… — Забувши про каву, Воронов уп’явся в обличчя Григорія стривоженим поглядом. — Ви завжди ставилися до мене добре, повірте, я вмію це цінити…
Якби можна було поговорити з старим відверто, не вдаючись до хитрощів! Може, саме така відвертість вплинула б на нього, примусила б озирнутися назад, засудити минуле, спробувати його спокутувати… Та Григорій не має права ризикувати, бо йдеться не про його власну долю. Повільно, наче перемагаючи сумніви, він каже:
— Не знаю, чи маю я право… чи годиться мені… чи… — Фраза уривається, висне в повітрі, як величезний запитальний знак біля нерозв’язаного завдання. Фред Шульц, завжди впевнений у собі, поводиться незвично нерішуче.
— Та ну ж бо! — квапить генерал. — Усе, що ви мені скажете, лишиться між нами.
Фред Шульц довго розминає сигарету, аж поки вона не ламається, сердито жбурляє її в попільничку, витягає з пачки іншу, ляскає по кишенях, шукаючи запальничку. Механічність його рухів свідчить про граничне збентеження. Тривога мимохіть охоплює і Воронова.
— Я не заслуговую на вашу довіру? — ображається він.
— Річ в іншому, не в вас, а в мені. Надто довго, я мовчав, пропустив зручну нагоду з вами поговорити, а тут наспіла поїздка в Італію і ми взагалі не бачились. Зустрівши вас випадково в цій кав’ярні, я відразу хотів усе вам розповісти, та не повернувся язик. Тепер признаюся: мені зовсім не з руки тут снідати, та я вертався й вертався сюди лише для того, щоб скинути з душі тягар, який мене гнітить. А, виявилося, не так легко побороти сором, почасти і страх перед Думбрайтом і Нунке, котрі можуть звинуватити мене у викритті службової таємниці, якщо ви прохопитесь про нашу розмову хоч словом.
— Я ж пообіцяв: усе лишиться між нами.
— Мені доведеться повернутися до подій у Фігерасі. Пам’ятаєте, як прикро вразив начальство несподіваний від’їзд патронеси до Італії?
