Піонери або Біля витоків Саскуеханни - Джеймс Фенімор Купер

— Скажи, Шкіряна Панчохо, що потрібно для того, щоб ти залишився, і ми зробимо все можливе.

— Я знаю, хлопче, що ви зичите мені добра, — ти й твоя дружина. Але шляхи наші різні. Так ото і в них, у цих небіжчиків: за життя вони думали, що один подасться до свого раю на схід, а другий — на захід. Тільки ж кінець кінцем вони зустрінуться. Отак і ми, дітки. Ідіть і далі своїм шляхом, а колись ми знов будемо разом у країні праведних.

— Це так раптово, так несподівано! — вигукнула Елізабет, задихаючись від хвилювання. — А я сподівалася, Натті, що ви зостанетеся з нами до кінця днів своїх!

— Словами нічого не зарадиш, — сказав її чоловік. — Сорокалітні звички не перебореш силою недавньої дружби. Я надто добре знаю тебе, Натті, і не наполягаю більше, але, може, ти хоч дозволиш збудувати тобі хатину десь далеко в горах, щоб ми інколи могли завітати до тебе й пересвідчитись, що тобі добре ведеться?

— Не потерпайте за Шкіряну Панчоху, дітки. Бог його не покине до останнього дня й пошле йому легкий кінець. Я знаю, що ви зичите мені добра, але живемо ми по-різному. Я люблю пущу, а вам любі людські обличчя; я їм, коли голодний, і п'ю, коли спраглий, а ви маєте для цього призначені години. Ні, ні, ви навіть собак перегодовуєте через свою добрість, а пес має бути легкий, щоб швидко біг на ловах. В кожного створіння — своя доля, і я створений для пущі. Коли ви любите мене, дітки, то пустіть в ліси, куди прагне моя душа.

Це благання вирішило все — більше Натті не умовляли. Елізабет заплакала, схиливши голову на груди, чоловік її теж утирав сльози. Діставши незграбною від хвилювання рукою гаманець, Олівер узяв з нього пачку банкнотів і простягнув мисливцеві.

— Візьми, Натті, — сказав він, — візьми бодай це й сховай: вони тобі знадобляться в скруті.

Старий узяв банкноти і з цікавістю приглянувся до них.

— А, то це ті нові гроші, що їх роблять в Олбані з паперу! Ні, вони годяться тільки для письменних. Забери їх, хлопче, мені вони ні до чого. Я закупив у француза, поки він ще був тут, увесь порох, а там, куди я йду, свинець, кажуть, просто із землі росте. А ці папірці навіть на клейтухи не годяться, бо ж я роблю їх із шкіри. Ну, місіс Еффінгем, дозволь старому поцілувати твою ручку й побажати щастя і тобі, й твоїм дітям.

— Ще раз благаю вас, залишіться! — у розпачі вигукнула Елізабет. — Не примушуйте мене сумувати за людиною, що двічі врятувала мені життя й була відданим другом тих, кого я люблю. Залишіться — якщо не ради самого себе, то хоч би ради мене: кожної ночі мені буде маритись, ніби ви помираєте, хворий і нужденний, серед тих лютих звірів, од яких ви мене врятували і які досі мені сняться… Мені ввижатимуться всілякі нещастя й хвороби, які тільки можуть бути породжені самотністю. Залишіться, Натті, благаю вас, залишіться — якщо не ради себе, то хоч ради нас!

— Похмурі думки й страшні сни, місіс Еффінгем, недовго турбуватимуть невинне, створіння, — врочисто відповів мисливець. — І якщо тобі коли-небудь привидяться люті пуми, то це не тому, що зі мною щось скоїлось, — це бог явить тобі свою силу, яка послала мене тобі на порятунок. Покладай свої надії на бога та на свого чоловіка, і ніякі похмурі думки про самотнього старого не переслідуватимуть тебе. Хай бог, — той бог, що живе і на порубах, і в незайманій пущі, — не покине тебе і благословить тебе й усе, що тобі належить, віднині й до того великого дня, коли білі й червоношкірі зійдуться на останньому суді, де законом буде справедливість, а не сила.

Елізабет підвела голову й підставила старому для прощального поцілунку свою зблідлу щоку, і він, скинувши шапку, поштиво торкнувся її вустами. Юнак, не мовивши й слова, конвульсивно стис руку старого. Мисливець почав готуватися в далеку дорогу: затяг дужче пояс іде трохи постояв, роблячи, як то завжди буває в сумну хвилину розставання, якісь зайві рухи. Кілька разів він намагався щось сказати, але заважав клубок, що підкотився до горла. Нарешті, завдавши на плече рушницю, він крикнув гучно, по-мисливському:

— Гей-гей, мої собачки, пора в дорогу! А до кінця путі ви ще добряче намуляєте собі лапи!

Зачувши цей клич, собаки схопилися з землі, обнюхали все навколо могил, тоді підійшли до мовчазного подружжя, ніби розуміючи, що настав час прощання, і покірно побігли за господарем. Якусь хвилю панувала тиша, і навіть юнак сховав обличчя, схилившись на з могилою діда. Коли ж чоловіча гордість узяла гору над слабкістю, він повернувся, щоб іще умовляти, але побачив, що біля могил зосталися тільки вони з дружиною.

— Натті пішов! — вигукнув Олівер.

Елізабет підвела голову й побачила, що мисливець, який уже підходив до узлісся, на мить зупинився й повернувся, їхні погляди зустрілись, і Шкіряна Панчоха поквапом провів шорсткою долонею по очах, тоді високо підніс руку в прощальному вітанні, гукнув через силу своїх собак, що були посідали на землю, і зник у лісі.

Відтоді вони вже ніколи не бачили Шкіряної Панчохи, і суддя Темпл, який організував і сам очолив ретельні пошуки, не зміг його наздогнати. Мисливець пішов далеко на Захід — один із перших серед тих піонерів, що відкривали в країні нові землі для свого народу.

РОМАН Ф. КУПЕРА «ПІОНЕРИ»

Роман «Піонери» (1823 р.) вийшов першим у славетній пенталогії про Шкіряну Панчоху, хоч хронологічно йому передують три інші («Звіробій», «Останній із могікан», «Слідопит», «Піонери», «Прерія»), В «Піонерах» Натаніель Бампо — сімдесятирічний дивак-мисливець, що доживає віку, а Чингачгук — індіанець Джон Могіканин, що спився на старість.

Між пригодами, про які розповідається в «Слідопиті», й жорстокими випробуваннями, що випали на долю Шкіряної Панчохи в «Піонерах», минуло більше тридцяти років. За цей час звершилися події величезного історичного значення: північноамериканські англійські колонії повстали проти англійської монархії, відбулася війна за незалежність (1776–1783), в якій американці перемогли й створили буржуазно-демократичну республіку — Сполучені Штати Америки. Це була перемога буржуазного ладу та буржуазного способу життя. Характерні риси цього життєвого устрою виникають перед нами в романі «Піонери», вони й