Гробниця - Кейт Мосс
Позаду неї щось з’явилося. Якась чорна постать чи істота. Мередіт буквально відчувала її подих на своїй шиї, бачила білі хмаринки видихуваної пари в холодному непорушному повітрі. Але кам’яний неф почав наче зсихатись, а дерев’яні двері — зменшуватись і віддалятися.
Раз, два, три — біжи! Горе тому, хто не встиг сховатися.
Щось уже клацало зубами, намагаючись укусити її за п’яти, і ось-ось збиралося на неї стрибнути. Мередіт побігла, і страх надавав сили її ногам. Її кросівки ковзали й чіплялися за кам’яні плити. А істота позаду не відставала.
Порятунок близько.
Вона кинулася всією вагою на двері, забилась об раму плечем, і біль рикошетом віддався по всій руці. Істота була якраз позаду, вона шурхотіла своїми крилами, поширюючи сморід крові й заліза, вона проникала в шкіру, поверхню голови й підошви її ніг. Мередіт безпорадно загрюкала засувом, шарпаючи двері на себе, але вони не відчинялися.
Вона стала гепати у двері, намагаючись не озиратися, щоб не зустрітися поглядом зі страшними блакитними очима. Вона відчула, як тиша довкола неї поглиблюється та своїми бридкими руками хапає її за шию — руками мокрими, холодними та грубими. Запахло морем. Воно затягувало її у свої вбивчі глибини.
РОЗДІЛ 68
— Мередіт! Мередіт! Усе гаразд. Ти в безпеці, усе нормально.
Рвучко сіпнувшись, вона прокинулася, хапаючи ротом повітря. Кожен м’яз її тіла був напружений, кожен нерв волав. Пальці Мередіт судомно стискали зібгане й перекручене бавовняне простирадло. Якусь мить вона перебувала в полоні всепожираючої люті, наче шаленство істоти спромоглося проникнути їй під шкіру.
— Мередіт, усе добре, я з тобою.
Однак вона пручалась і, збита з пантелику та повністю дезорієнтована, намагалася висмикнутись, аж поки до неї не дійшло, що теплі руки, які міцно тримають її, збираються рятувати, а не завдавати шкоди.
— А, це ти, Холе.
Плечі її розслабились і обм’якли.
— Тобі наснився якийсь кошмар, — сказав Хол. — Тільки й того. Усе гаразд.
— Вона була тут, я її бачила. Вона була тут… а потім з’явилась ота істота й…
— Т-с-с-с! Усе нормально, — повторив Хол.
Мередіт отетеріло уставилася на нього. Вона простягла руку й пальцями повторила контури його обличчя.
— Вона прийшла, а потім… позаду неї було оте…
— Нікого, крім нас, тут немає. То був звичайний кошмар. Усе вже позаду.
Мередіт озирнулась, немов очікуючи, що хтось зненацька вигулькне з темряви. Водночас до неї дійшло, що сон минув. Не відразу, поволі дозволила вона Холові пригорнути себе. Вона відчула його тепло, силу його рук, якими він притиснув її до своїх грудей. Вона відчувала кістки своєї грудної клітки, відчувала, як вони підіймаються й опускаються.
— Я бачила її, — промимрила вона, розмовляючи наче сама з собою, а не з Холом.
— Кого? — пошепки спитав він.
Мередіт не відповіла.
— Усе гаразд, усе минулося, — лагідно повторив Хол. — Спи.
І він почав гладити її голову, прибираючи з лоба пасма, як це часто робила Мері, відганяючи кошмари, коли вона почала залишатись у них на ніч.
— Вона там була, — уперто повторила Мередіт.
Хол і далі пестив її, і мало-помалу страх відступив і щез. Повіки Мередіт обважніли, руки й ноги — теж, а в душі знову запанували тепло та сердечність.
Була четверта година ранку.
Місяць сховався за хмарами, і стало зовсім темно. Закохані, навчаючись розуміти одне одного, поснули в обіймах, укриті темно-синім передранковим покривалом.
ЧАСТИНА IX
ПРОСІКА
Жовтень — листопад 1891 року
РОЗДІЛ 69
23 жовтня 1891 року, п'ятниця
Як Леоні заснула з думкою про Віктора Константа, так вона з нею й прокинулась наступного ранку.
Забажавши відчути на обличчі дотик свіжого повітря, вона швидко вдяглась і вискочила в досвіток. Ознаки вчорашньої бурі виднілися повсюди: зламані гілки, купи опалого листя, завихреного у вигадливі спіралеподібні кола. Тепер же скрізь було тихо, а на сході рожевіло чисте небо. Однак далеко над Піренеями знову купчилися чорні хмари, погрожуючи новою бурею.
Леоні обійшла озерце, постояла трохи на невеличкому узвишші над його хвилястими водами, а потім рушила назад до будинку через галявину. Краї її спідниць блищали росою. На мокрій траві майже не лишалося відбитків її ніг.
Відчинивши парадні двері, що їх вона лишила незамкненими, Леоні прослизнула в залу. Почистивши черевики об шорсткий килимок, вона зняла з голови капюшон, розстебнула пряжку й повісила плащ на металевий гачок, де він висів раніше.
Ідучи по червоно-чорних кахлях до маленької їдальні біля кухні, Леоні спіймала себе на думці, що вона не хоче зустрічатися там з Анатолем, і в глибині душі сподівалася, що він іще не встиг спуститися туди до сніданку. Хай Леоні турбувалася за здоров’я Ізольди, однак і досі дулася на тітку й Анатоля через учорашній передчасний та поспішний від’їзд із Каркасона й тому не збиралася силувати себе, щоб бути ввічливою зі своїм братиком.
Відчинивши двері, вона побачила, що в кімнаті немає нікого, крім служниці, котра ставила на металеву підставку в центрі столу емальований кавничок із червоно-синім візерунком.
Маріета злегка вклонилась.
— Доброго ранку, мадемуазеле.
— Доброго ранку.
Леоні посіла своє звичне місце в дальньому кінці столу навпроти дверей.
Одна лише думка переслідувала її: якщо негода в Каркасоні безустанно лютує й досі, то навряд чи хазяїн готелю зміг передати її листа Вікторові Константу на площі Гамбета. Чи може через зливу концерт узагалі скасували. Коли до неї дійшло, що вона ніяк не зможе дізнатись напевне, чи отримав мосьє Констант її листа, Леоні відчула себе безпорадною та пригніченою.
І не дізнаюся, допоки він сам не вирішить написати мені.
Вона зітхнула та струсила свою серветку.
— Мій брат не приходив, Маріето?
— Ні, мадемуазеле, ви — перші.
— А моя тітка? Вона вже одужала після вчорашнього?
Маріета помовчала, а потім відповіла, стишивши голос, наче відкриваючи велику таємницю.
— Хіба ж ви не знаєте, мадемуазеле? Мадамі вночі стало так кепсько, що сеньйор Анатоль змушений був послати до міста за лікарем.
— Що?! — Леоні
