Гробниця - Кейт Мосс
— Усе гаразд, не переймайся, — сказала Мередіт і подумала, наскільки ж схожими в деяких рисах були Хол і його дядько: обидва швидко закипали; проте відразу ж їй стало соромно, бо вона знала, що Холові таке порівняння навряд чи сподобалось би.
— Я розумію, що ти не маєш підстав сприймати все, що я оповідаю, за чисту монету, та я просто не вірю офіційній версії подій. Я не кажу, що мій татко являю собою людину бездоганну — якщо чесно, то між нами було мало спільного. Він був тихий, трохи відлюдькуватий, не з тих, хто схильний здіймати бучу, але він просто не міг отак випити й сісти за кермо. Навіть у Франції. Жодним чином не міг.
— Тут легко помилитися, Холе, — лагідно сказала Мередіт. — 3 нами всіма таке траплялось, — додала вона, хоча сама ніколи не сідала за кермо напідпитку. — Ну, взяв і випив зайве. І йому не пощастило.
— «Кажу тобі, хто завгодно, але не татко, — наполягав Хол. — Він інколи міг випити, але до фанатизму суворо дотримувався правила: ніколи не сідати п’яним за кермо. Навіть після однієї склянки. — Хол згорьовано опустив плечі. — Мою матір убив п’яний водій, — тихо сказав він. — По дорозі до школи в селі, де ми жили. Вона йшла, щоб забрати мене після уроків, і було пів на третю. А якийсь ідіот на БМВ якраз мчав додому з бару, де він нажлуктився шампанського.
Тепер до Мередіт дійшло, чому Хол не міг спокійно прийняти такий висновок слідства. Проте бажання — це одне, а дійсність — зовсім інше. З нею теж так траплялось. Якби бажання здійснювались автоматично, то її справжня мати одужала б. І ніколи б не було сцен та бійок.
Хол підняв очі й уставився на Мередіт.
— Татко ніколи не сів би за кермо п’яним.
Мередіт обережно посміхнулася.
— Але ж якщо токсикологічний тест показав наявність алкоголю в крові… — Її питання зависло в повітрі. — А що в поліції сказали, коли ти порушив це питання?
Хол знизав плечима.
— Вони напевно думали, що я був надто задовбаний морально після такого інциденту, щоб чітко мислити.
— Гаразд. Підійдімо до цього з іншого боку. А чи міг тест бути хибним?
— Поліція каже, що ні.
— А вони більше нічого не знайшли?
— Наприклад?
— Ну, якихось наркотиків у крові?
Хол похитав головою.
— Мабуть, не вважали за потрібне здійснювати ще й таку перевірку.
Мередіт замислилась.
— А може, він перевищив швидкість? І просто не впорався з керуванням на повороті?
— Тоді ми знову повертаємось до відсутності слідів гальмування на дорозі та до наявності алкоголю в крові.
Мередіт пришпилила його поглядом до крісла.
— Тоді що, Холе? Що ти хочеш довести?
— Що або аналіз був липовий, або хтось підсипав йому щось у напій.
Вираз обличчя видав Мередіт.
— Ти мені не віриш, — сказав він.
— Я такого не говорила, — похапцем відповіла Мередіт. — Утім, подумай лишень, Холе. Навіть якби це дійсно було так, то хто б це зробив? Кому б це було потрібно й чому?
Хол витріщився на неї й дивився так довго, що Мередіт уторопала, куди він хилить.
— Твій дядько?
Він кивнув.
— Не інакше, як він.
— Ти це серйозно? — здивувалася вона. — Ну, я розумію, між вами є розбіжності, але… хіба ж можна звинувачувати…
— Знаю, це звучить сміховинно, але подумай, Мередіт, хто ще міг це зробити?
Мередіт похитала головою.
— Ти висловлював це звинувачення в поліції?
— Не те щоб відверто, але я й справді вимагав, щоб матеріали справи передали до військової жандармерії.
— А що це означає?
— Військова жандармерія розслідує злочини. Наразі цей інцидент кваліфікується як дорожня пригода. Проте якщо я знайду якийсь доказ про причетність до нього Джуліана, то вони змушені будуть перекваліфікувати справу. — Хол глянув на неї. — Якщо я поговорю з доктором О’Доннел, то вона, можливо, відкриється мені.
Мередіт відкинулась на спинку. Ця версія виглядала просто божевільною. Вона бачила, що Хол накрутив себе й вірить у неї на всі сто відсотків. Жінка дійсно співчувала йому, проте вважала, що хлопець помиляється. Йому конче треба когось звинуватити, спрямувати на когось свій гнів та біль утрати. А зі свого власного досвіду вона знала, що хоч би якою жахливою виявилась правда, а незнання є ще гіршим. Воно не дає змоги залишити минуле позаду й рухатися вперед.
— Мередіт!
Вона збагнула, що Хол пронизує її своїм прискіпливим поглядом.
— Вибач, — сказала вона. — Просто задумалась.
— Ти зможеш бути тут, коли завтра приїде О’Доннел?
Мередіт завагалась.
— Я дуже хотів би, щоб і ти прийшла.
— Може, — зрештою мовила вона. І, помовчавши, додала: — Неодмінно прийду.
Хол полегшено зітхнув.
— Дякую.
Прийшов офіціант, і їхній настрій негайно змінився, став менш напруженим, їхня зустріч стала більше схожою на побачення. Вони обоє замовили біфштекс, а на додачу — пляшку місцевого червоного вина. Якийсь час вони ніяково мовчали, стиха позирали одне на одного, не знаючи, з чого почати розмову.
Тишу порушив Хол.
— Ну, гаразд. Досить про мої проблеми. А тепер ти розкажи мені, чому ти насправді сюди приїхала?
Мередіт завмерла.
— Перепрошую?
— Ясно, що не через Дебюссі. Чи принаймні не лише через нього.
— А чому тобі так здається? — Її запитання вийшло різкішим, аніж вона сподівалася.
Хол густо почервонів.
— Ну, по-перше, те, чим ти цікавилася сьогодні, навряд чи має стосунок до Ліллі Дебюссі. Здається, що тебе дужче цікавить історія цього краю, сам Рен-ле-Бен, його мешканці. — Він іронічно посміхнувся. — А ще я помітив, що фото, яке висіло над фортепіано, кудись ізникло. Хтось його запозичив.
— Ти гадаєш, що то я його взяла?
— Ти придивлялась до нього сьогодні вранці, тож… — Хол винувато усміхнувся. — Ну, і мій дядько… Не знаю, можливо, я й помиляюсь, але мені здалося, що ти його перевіряєш… Відразу видно, що ви одне одному явно не симпатизуєте.
Хол знітився й замовк.
— Тож ти гадаєш, що я приїхала перевіряти твого дядька? Ти, напевне, жартуєш?
— Ну, може, й жартую. Можливо. — Він знизав плечима.
— А взагалі хтозна.
— Я не збирався тебе скривдити…
Мередіт підняла руку.
— Стривай, розберімося, чи я правильно тебе зрозуміла. Через те, що ти не віриш, що нещасний випадок із твоїм батьком був дійсно нещасним випадком, і через те, що вважаєш, нібито результати аналізів липові або хтось підсипав щось твоєму батькові, і його авто злетіло з дороги…
