Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Крайніченко дивився на гори, що синіли за містечком. Шукав там гостру скелю, на якій була могила кубанця. Та, мабуть, вона ховалася десь за вершинами гір, бо він не знаходив її. Дивно, але це трохи заспокоїло. Федір вийняв сигарету, припалив і глибоко затягнувся. Потім сів на вологий камінь на краю стіни. Внизу, гупаючи кованими черевиками, пройшов караул. Мінялись вартові на вежах замка. «Кого вони тут стережуть? Тих рицарів на портретах чи, може, тевтонський дух, щоб, бува, не розвіявся? А може, мене?» Гіркота залила душу. Похилив голову, зітхнув важко. На екрані пам'яті сплило обличчя дружини: мов жива, в очах невисловлене питання, на вустах сумна усмішка. Вона ніби хотіла спитати і не могла — розуміла все… Так вона дивилась на нього у той літній ранок сорок першого, коли ішов на фронт. Павлик підбіг, простягнув рученята…

Різкий, самовдоволений сміх долетів від замка, і видіння враз розпалося. Гіркота, біль, туга стисли серце розпеченим обручем. То сміялася Патріція. Він пізнав її одразу. Ще не чув у її голосі таких соковитих, вдоволених, переможних інтонацій.

— Вчора я був зовсім п'яний, коли не розгледів такої чарівної жінки, — голос хрипкий, несвіжий з похмілля.

Пат знову розсипала самовдоволений сміх. Він покотився між деревами парку і зірвався з стіни на нижній двір. Солдати і караульний начальник позадирали голови. Сонні обличчя прояснилися, ожили. Пат підбігла і нерішуче зупинилася у Федора за спиною, ніби згадала щось. Він не оглядався.

— Доброго ранку, Тед.

Крайніченко кивнув головою.

— Торнау, ідіть сюди. Погляньте, який пейзаж. Швейцарія! — У Пат був чудовий настрій.

Федір крадькома поглянув на неї. Кофтинка наопашки, замість спідниці — тугі габардинові штанці. Стан тонкий, у рухах якась солодка притомленість, а очі жадібно вбирають у себе ранкову прозорість. Помітила внизу солдатів. Привітно махнула їм рукою. Ті загули у відповідь. Караульний гаркнув на них. Пат кокетливо засміялася і знову махнула рукою. Солдати йшли до казарми, оглядалися, щось кричали їй. А вона стояла на самому краєчку стіни і заливалася сміхом. Підійшов Хорст. Обмацав очима її ладну постать.

— Ні, вчора ви були не такою. Я неодмінно запам'ятав би вас, навіть якби був мертвий.

— Зате ви справили на мене вчора приємне враження.

— Чому так?

— Ви мовчали, не говорили компліментів, — вона розсміялась. — Не ображайтесь. Ви такий молодий.

— Молодість — не вада, — промовив він тоном бувалого ловеласа. — Одна жінка казала мені, що їй саме це в мені подобається. Слухайте, Пат, а чому я ніколи не зустрічав вас раніше?

— Не знаю, може, ви часто буваєте такий, як учора, — вона різко повернулася на носках і тепер стояла спиною до урвища.

— Одійдіть, будь ласка, від краю, — попросив Хорст.

— А що? Я люблю відчувати край. Небезпека бадьорить, не дає запліснявіти, — вона промовила ті слова хвалькувато, блиснула на Торнау гострим оком, але від краю відступила.

— Ви фатальна жінка, — Хорст не зводив з неї очей. Був певен, що рибка вже клюнула на гачок. Жінки ніколи не залишали без відповіді його увагу.

— Всі ми так чи інакше фаталісти, — промовила Пат, ніби ненароком глянувши на Крайніченка.

— Не згоден, — Федір встав. — Людина може попасти у фатальні обставини. Однак фатум і безсилля — різні речі.

— Наді мною певний час тяжіло щось фатальне, — Хорст зірвав лист волоського горіха, розтер його між долонями і втягнув ніздрями різкий кислуватий запах. — Але попри всяке бахвальство скажу: тоді мені було якось цікавіше, ніж тепер. Ви дуже правильно висловилися щодо плісняви. Вона проникає в людину, як тільки та потрапляє в заводь. Викине отак з бистрини, і починаєш день за днем гнити. Ніби і живеш, а ні, пліснявієш душею. Фатальність. Ну, хіба оцей листок не загинув фатально? Я взяв і розтер його. А мене хтось інший розітре.

— Хто? — розсміялася Патріція.

— Жорна історії. І вас, і його, — Хорст показав на Крайніченка. — Тільки він того не скаже. В нього з цього приводу своя думка. Що ви скажете про історію, майоре?

— Історію робить народ. А народ — це люди. І в кожного є голова, щоб думати, а не тільки, щоб носити капелюха.

— Фатум, історія, люди. Облиште. Ходімте краще снідати. Геро, мабуть, уже чекає на нас, — Пат взяла обох під руки і повела через сад до будинку.

Геро фон Шульце чекав на них. Він стояв на порозі бібліотеки, одягнений у спортивний костюм. Сірий піджак, коричневі гольфи, високі альпійські черевики, за плечима — мисливська рушниця, на голові — зелений тірольський капелюх з білою пір'їною за стрічкою.

— Одягайтесь швидше. Ми виїжджаємо.

— А сніданок? — запитав Хорст.

— Поснідаємо в Зальцкаммергуті, — його тон не припускав заперечень.

Хвилин за двадцять машина з «туристами» залишила замок.

Снідали в кафе готелю «Рейхенштайн» — так називалась альпійська вершина поблизу Зальцкаммергута. Хазяїн готелю, сухий кістлявий старик, ще рік тому носив коричневу форму рейслайтера, і тоді ніхто не сказав би, що його спина здатна так вигинатися перед американцями. Він був грозою містечка, його «націстською совістю» — принаймні так його величали в газетах. Тепер він стояв біля Шульце, зігнувшись в три погибелі, і уважно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Геро жував салат і час від часу кидав йому слова, наче милостиню.

… Вони приїхали на відпочинок. Хочеться провести тиждень-другий на лоні природи, далі від суєти. Молодий барон фон Торнау запросив їх до свого замка, але їм там не сподобалось, незатишно, і тоді вони облюбували туристяк на Траупзее. Але, кажуть, там відбувається щось незрозуміле. Як думає хазяїн, чи безпечно в його туристяку?

— Зважте, пане, з нами дама. А може, ви запропонуєте нам щось інше?

— Ні, тільки туристяк, — удавано капризно промовила Патріція. — Привиди,