Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський

Вони з Хорогом возилися біля багажника і не помічали, що з вікна другого поверху за ними пильно стежать чиїсь очі.

Як тільки машина від'їхала, Дітц спустився в кафе. Жителі Зальцкаммергута називали його Карлом Юргеном і, мабуть, не здогадувалися, що під личиною скромного «ветерана» війни криється колишній шеф мюнхенського гестапо барон фон Дітц. Навіть той, хто колись був знайомий з ним особисто, не одразу впізнав би. Глибокий шрам, слід Хорстової кулі, об яку він спіткнувся тієї пам'ятної ночі на березі Траупзее, перетинав щоку і ховався десь за вухом. Монокль він уже не носив. Тепер він міг привернути увагу. Замість нього підсліпуваті очі барона прикривали товсті рогові окуляри. В готелі Кіртага він жив давно. Кіртаг знайшов його біля туристяка на третій день після закінчення війни. Місцевий лікар як міг залатав рвану рану на його обличчі і весь час, поки вона не загоїлась, переховував у своєму котеджі. Вони обоє належали до вервольфа. Націстське підпілля діяло обережно, його керівники оберігали Дітца, бо тільки він один знав, де заховано архів. Комусь іншому передавати ту таємницю не ризикнули.

Поспішаючи в кафе, Дітц ще не знав, куди і з ким поїхала молодша донька Кіртага. Його хвилювало обличчя того чорнявого молодика, що одніс у багажник корзину з провізією. Воно дуже скидалося на обличчя його давнього знайомця — Хорста Торнау. Дітц, звичайно, не бачив Хорста у ту фатальну ніч біля туристяка. Він думав, що хтось із біглих табірників вистрілив у нього.

Він був певен, що Хорст Торнау після втечі з клініки професора фон Глевіца живе десь у Північній Італії. Тоді Дітц міг спіймати втікача. Зробити це було неважко. Але справа Торнау раптом втратила гостроту і значення. Мабуть, у Берліні зрозуміли, що процес роздувати не варто, бо з західними державами однаково не пощастило домовитись. Честолюбство барона було вдоволене тим, що професор фон Глевіц пережив не одну неприємну ніч. Барон збив йому пиху одним ударом. А цей хлопчисько Торнау виявився битим жаком. Добряче він тоді обвів усіх круг пальця і накивав із Мюнхена. Сказати правду, Дітц давно забув про його існування, і ось така несподівана зустріч.

— Кіртаг, на хвилиночку, — Дітц поманив пальцем хазяїна.

— Заходьте, Юрген.

В кафе сиділи люди, і говорити було незручно. Дітц натякнув про це хазяїнові. Кіртаг вийшов до вестибюля. І тут барон закидав його запитаннями.

— Заспокойтесь, Карле. Нічого особливого не сталося. Я розповім усе по порядку.

— До біса вашу пунктуальність. Кажіть, хто вони? Куди поїхали?

Хазяїн «Рейхенштайна» теж належав до папістського підпілля і був підлеглим Дітца. Тільки це стримало його баварський темперамент. Він пожував старечими губами і, заспокоївшись, почав:

— Приїхали якісь американські туристи. Молоде подружжя прямо з Америки. У них, бачте, весільна подорож. Вирішили провідати брата і разом відпочити на лоні природи. Тон, здається, служить у Мюнхені в американському інтендантстві, чи що. Так собі, солідна, цілком пристойна людина. Німець за національністю. З ними приятель…

— Не називав себе? — перебив нетерпляче Дітц.

— Чому ж? Це молодий фон Торнау. Останній нащадок місцевих баронів і нинішній володар замка.

— Куди поїхала з ними Ільза?

— На туристяк. Їм не сподобалось у замку. Пахне цвіллю і мишами, — так сказав цей хлопчисько. — Уявляєте, яке покоління? Ніякої поваги до предків, німецьких традицій, ніякої…

— Де ваш мотоцикл?

— У гаражі. А що?

— Я візьму його, Кіртаг. Мені треба неодмінно побачитися з Торнау.

— Беріть, гер Юрген. Тільки глядіть, не скрутіть собі в'язи. Скати зовсім стерлися, а в горах пройшов дощ. Асфальт слизький, як лід.

— Ключ від гаража у вас?

— Будь ласка, — Кіртаг подав йому ключ. — Пам'ятайте про скати, Юрген! — гукнув навздогін Дітцу, що вже біг, стрибаючи через три східці, на другий поверх.

Хвилин за двадцять мотоцикл БМВ, ревучи розхлябаним мотором, брався на крутий підйом дороги, що вела в гори. Зальцкаммергут залишився позаду.

Федір заплив на середину озера і ліг на воду відпочити. З берега гукала Патріція. Він не чув її голосу. Бачив лише, як вона крутить над головою рушник, кличе до себе, йому не хотілось повертатись. Вище, на кручі, за якою здіймалися гостроверхі дашки туристяка, стояв Шульце — руки в кишенях, у зубах сигарета, очі пильно стежать за ним. А йому те байдуже, він лежить на воді і дивиться в небо. Нагріта сонцем вода обгортає його тіло теплом. Як давно він не знав такого спокою. Тіло п'є той спокій з іскристого плеса, і він проникає в кожну клітину як життєдайний нектар.

На небі ні хмаринки — чиста глибока прозорість. Задумливий легіт ніжно пестить обличчя. Федір не зводить очей з блакиті, і в голові знову зринають настирливі думки. Керк і Шульце зробили все, щоб відрізати йому шлях додому. «Документи» сфабриковано. Тепер ці пани певні, що він не втече од них, бо ті кляті «документи», про які патякав Керк, одразу ляжуть на стіл радянського слідчого. І справді, чим можна довести, що то фальшивки? Всіх, хто знав Крайніченка, — розстріляно в Дахау, спалено в крематоріях. Єдиний свідок — його совість. А вона у Федора чиста. Він нікого не продав і не зрадив. Йому нічого боятися.

Керк і Шульце хочуть украсти в нього найдорожче — батьківщину. Але доки б'ється Федорове серце, доки руки здатні тримати зброю, він не здасться. Додому! Що б там на нього не чекало.

Шульце біг високим берегом. За ним ледве встигала Патріція. Вони щось кричали, розмахували руками, весь час показуючи на південь. Федір поглянув туди і похолов. За думками не помітив, як течія підігнала його майже до водоспаду. Метрів за сто від нього зяяла вузька ущелина, крізь яку хтось злий і ненажерливий спивав з озера воду. Гуркіт водоспаду наростав. Вдарило на сполох