Гробниця - Кейт Мосс
Бушу сперся ліктями на стіл.
— І швейцар у цьому зізнався?
Турон кивнув.
— Спочатку він заперечував. Ці люди завжди так поводяться. Але коли йому пригрозили арештом, зізнався, що йому заплатили — і щедро — за те, щоб він передавав усі листи, що приходитимуть на адресу квартири Верньє.
— А хто йому заплатив?
Турон знизав плечима.
— Сказав, що не знає. Усе робилося через служницю.
— І ви йому повірили?
— Так, — сказав Турон, осушуючи склянку. — Урешті-решт змушений був повірити. Коротше кажучи, цей швейцар стверджував, хоча й не стовідсотково, що почерк на конверті нагадував почерк Анатоля Верньє. А штемпель був з поштового відділення Од.
— Ага, ось чому ви тут.
Турон скорчив невдоволену гримасу.
— Знаю, це не абищо, проте єдина наша зачіпка.
Бушу підняв руку, щоб замовити ще по одній.
— А справа є дражливою через поважного коханця мадам Верньє?
Турон кивнув.
— Генерал Дюпон має певну репутацію та вплив. Його не підозрюють у скоєнні цього злочину, але…
— А ви певні, що він його не скоював? — перервав інспектора Бушу. — Може, ваш префект просто хоче уникнути скандалу?
Уперше за вечір на обличчі Турона з’явилася стомлена посмішка, і він на мить здався молодшим за свої сорок років.
— Я не заперечую, що моє начальство трохи, м’яко кажучи, стурбувалось би, коли б довелося відкривати справу на Дюпона, — відповів інспектор, обережно добираючи слова. — Проте, на щастя всіх зацікавлених сторін, на його користь існує багато пом’якшувальних обставин. Однак генерал рішуче налаштований зняти з себе цю страшну підозру, бо прекрасно розуміє, що поки вбивцю не знайдуть, існуватиме пожива для чуток, а його репутація буде заплямованою.
Бушу мовчки уважно слухав, поки Турон перелічував свої аргументи на користь невинуватості Дюпона: анонімне попередження про перенесення побачення, свідчення патологоанатома, що смерть настала за кілька годин до приїзду генерала на квартиру, саме в той час, коли він, нікуди й ні від кого не ховаючись, був на концерті, а ще факт підкупу швейцара.
— А може, це якийсь коханець-конкурент? — припустив Бушу.
— Я про це також думав, — сказав Турон. — У кімнаті вбитої лишилися два келихи з-під шампанського, але в каміні знайшли також розбитий шкалик з-під віскі. А ще виявилося, що кімнату Верньє обшукували, і слуги присягаються, що було забрано лишень одну річ — родинний портрету рамці, що стояв на комоді.
Турон витяг із кишені копію цієї фотографії, зроблену в тій самій паризькій студії. Бушу глянув на неї, однак нічого не сказав.
— Наскільки я розумію, — вів далі Турон, — сестра та брат Верньє вже могли покинути Од. Це великий край, тому, боюся, буде дуже важко роздобути інформацію про їхнє місцеперебування.
— Ви маєте при собі копії?
Турон кивнув.
— Я приведу в стан готовності свою агентуру спершу в готелях і пансіонах Каркасона, а потім, можливо, й у решті великих курортних міст на півдні. — Він зиркнув на фото. — Разюче гарна дівчина, еге ж? Украй незвичайна зовнішність, — сказав Бушу й засунув фото в кишеню жилетки. — Я залишу портрет при собі, Туроне, добре? Подивимося, може, щось і вийде.
Інспектор глибоко зітхнув.
— Дуже вам удячний, Бушу. Ця справа надто вже затягнулась і перетворюється на «висяк».
— Зроблю все, що від мене залежить, інспекторе. Може, тепер повечеряємо?
Вони з’їли по біфштексу, потім перейшли до гарячої сливової запіканки й усе це запили глечиком міцного червоного вина з виноградників у Мінервуа. А дощ і вітер і далі лупцювали будівлю. Приходили та йшли геть інші відвідувачі, струшуючи воду з капелюхів і залишаючи на підлозі мокрі сліди. Вони принесли чутку, що мерія видала повеневе попередження та що річка Од ось-ось має вийти з берегів.
Бушу гмикнув.
— Кожної осені вони кажуть те саме, але жодного разу їхній прогноз не справдився!
Турон здивовано підняв брови.
— Що, жодного разу?
— Ну, принаймні кілька років поспіль, — зізнався Бушу й весело вишкірився. — Гадаю, і сьогодні оборона вистоїть.
Буря вразила От Валлє по восьмій вечора, саме тоді, коли потяг, у якому Леоні, Анатоль та Ізольда їхали на південь, наближався до Ліму.
Прогримів грім, і схожа на гостру виделку блискавка розчахнула пурпурово-синє небо. Ізольда скрикнула, й Анатоль одразу ж опинився біля неї.
— Я тут, усе гаразд, — заспокоїв він жінку.
Іще одна блискавка, ще один удар грому — і тепер уже Леоні перелякано підскочила на своєму місці. Долиною швидко насувалася буря. Приморські сосни, платани й буки захиталися, потім стали дедалі сильніше й різкіше розгойдуватися туди-сюди під наростаючим крещендо поривів вітру. Навіть виноградні лози, вишикувані рівними шеренгами, хиталися від бурі, що люто налітала на них, немов хижий звір.
Леоні витерла запітніле скло й із сумішшю страху та зачудування спостерігала за шаленством стихій. А потяг поволі чвалав далі. Кілька разів їм доводилось зупинятися, щоб розчистити колію від упалих на рейки гілок і навіть невеликих дерев, вимитих із крутосхилів зливою.
Здавалося, на кожній станції на потяг сідало вдвічі більше людей, аніж сходило. Пасажири, що залишали поїзд, якомога глибше насували на голови капелюхи та підіймали комірці, намагаючись захиститися від дощу, який немилосердно лупцював тонке скло вагонних вікон. Затримки на кожній станції ставали дедалі довшими, у прибулих екіпажах ставало чимраз більше людей, котрі втечею рятувалися від бурі.
За кілька годин вони прибули до Куїзи. У долині негода лютувала менше, але найманих екіпажів ніде не було видно, а громадський уже давно пішов. Анатолеві довелось умовити одного крамаря, щоб той послав свого сина верхи на мулі до маєтку передати Паскалю наказ запрягати двоколку й виїжджати за ними.
Чекаючи на екіпаж, вони знайшли притулок у поганенькому ресторані біля вокзалу. Вечеряти було вже пізно, ідо негоди це не мало ніякого стосунку. Проте господиня, забачивши бліду наче смерть Ізольду, пожаліла нещасних подорожніх, і нагодувала їх супом із бичачих хвостів, великими куснями чорного хліба та пригостила пляшкою міцного тарасконського вина.
До них приєдналися двоє чоловіків, що теж утікали від бурі. Із собою вони принесли новину про те, що річка Од ось-ось вийде з берегів у Каркасоні. Деякі місця у кварталах Тріваль і Барбакан уже затопило водою.
Леоні сполотніла, уявивши, як темна вода хлюпочеться біля сходів церкви Сен-Жімер. З якою ж легкістю вона могла потрапити в пастку! Вулиці, що ними вона нещодавно гуляла, тепер, якщо вірити звісткам, опинилися під водою. А як там Віктор Констант? Він у безпеці?
Усю дорогу до маєтку Леоні промучилась, уявляючи, як страждає бідолашний Констант. І ці видіння настільки її знервували, що вона не помічала всіх
