Гробниця - Кейт Мосс

Анатоль спустився сходами, не промовивши до неї ані слова. Коло столика він коротко переговорив із хазяїном, потім вийшов повз сестру на вулицю, де очікував фіакр, щоб відвезти їх на залізничний вокзал.

Леоні полегшено зітхнула.

— Дуже вам вдячна, мосьє, — тихо сказала вона.

— Нема за що, мадемуазель Верньє, — відповів хазяїн і підморгнув. А потім похлопав себе по кишені піджака. — Я потурбуюся, щоб листа доправили за призначенням.

Леоні кивнула йому на прощання й поквапилася сходами вниз, щоб приєднатися до Анатоля.

— Залізай, — наказав він їй з екіпажа холодним тоном, наче звертався до лінивої служниці. Леоні спалахнула від образи.

Анатоль нахилився й дав візникові срібну монету.

— Жени якомога швидше!

Упродовж усієї короткої подорожі до вокзалу він не сказав сестрі ані слова. І навіть жодного разу не глянув на неї.

Екіпаж рухався через місто повільно, бо його вулиці були розмиті чи затоплені дощовою водою. Тому вони ледь не спізнилися на потяг і їм довелося захекано бігти по слизькій платформі до свого вагона першого класу в його голові. Кондуктор, який спеціально тримав для них двері, швидко впустив Анатоля й Леоні всередину вагона.

Двері з грюкотом зачинились. У кутку вже сиділи Ізольда й Маріета.

— Тітонько Ізольдо, що з вами?! — скрикнула Леоні, коли побачила її. Від її кепського настрою відразу й слід загув. У блідих щоках Ізольди не було ані кровинки, а очі почервоніли. Леоні здогадалася, що тітка недавно плакала.

Маріета підвелася.

— Гадаю, мені краще лишитися з мадамою, а не йти до свого вагона, — стиха сказала вона Анатолю.

— Я теж такої думки, — відповів він, не зводячи очей з Ізольди. — Зараз я домовлюся з кондуктором.

Сівши поруч з Ізольдою на лавку, він узяв її ослаблу й безвольну руку.

Леоні теж підсунулася до неї.

— Що ж сталося?

— Боюся, що я застудилась, — відповіла тітка. — А ще погода й подорож виснажили мене. — Вона підняла на Леоні свої сірі очі. — Мені дуже прикро, що через мене ти не зможеш сходити на концерт. Знаю, тобі дуже кортіло на ньому побувати.

— Леоні розуміє, що найголовніше — це твоє здоров’я, — різко сказав Анатоль, не даючи сестрі змоги говорити самій. — А ще вона розуміє, що ми не можемо ризикувати й застрягнути через негоду в цьому місті, навіть попри ту нерозважливу мандрівку, що її вона сьогодні здійснила.

От якби він одразу до мене так звернувся, я б і не мала підстав злитися на нього.

Образа за те, як жорстоко брат із нею повівся, знову сколихнулася в душі дівчини. Вона йому цього не подарує. Леоні вже встигла переконати себе, що Анатоль сам спровокував сварку й насправді вона нічого поганого не зробила.

Тому вона зітхнула, набурмосилася й утупилась у вікно.

Утім, коли вона, піддивляючись, чи реагує Анатоль на її невдоволення, мимохіть глянула на Ізольду, то знову відчула тривогу за її стан, яка почала витісняти з її свідомості спогад про чвари з братом.

Паровоз свиснув і видихнув клуби пари у вологе повітря. Потяг смикнувся, задрижав і повільно рушив уперед.

А вже за кілька хвилин на протилежну платформу зійшли з марсельського потяга інспектор Турон і ще двоє поліціянтів. Вони спізнилися приблизно на дві години через зсув на колії біля Безьєра, спричинений сильним і тривалим дощем.

Турона зустрічав інспектор Бушу з каркасонської жандармерії. Двоє чоловіків потисли один одному руки. Притискаючи до себе поли плащів і міцно насунувши на голови капелюхи, вони рушили до виходу, долаючи несамовитий поривчастий вітер.

Пішохідний тунель, що сполучав обидва боки станції, затопило водою, тому начальник станції чекав їх біля маленької службової хвіртки, що виходила на вулицю. Він міцно тримав ланцюжок, побоюючись, що поривом вітру хвіртку може зірвати з петель.

— Добре, що ви мене зустріли, Бушу, — мовив. Турон, зморений і роздратований після тривалої та некомфортної подорожі.

Бушу був огрядним червонопиким чоловіком передпенсійного віку, темноволосим та кремезної статури. Саме так, на думку Турона, і мав виглядати типовий мешканець півдня Франції. Проте невдовзі з’ясувалося, що Бушу — досить приязний чолов’яга, і страхи інспектора, щодо них, представників півночі, ба більше — парижан, місцеві поліціянти ставитимуться з підозрою, виявились безпідставними.

— Радий допомогти вам, — крикнув Бушу, долаючи шум вітру. — Хоча, мушу зізнатись, я дещо здивований, що така поважна персона, як ви, має особисто їхати в таку далечінь. Справа лише в тому, щоб повідомити Верньє про загибель його матері, еге ж? — Бушу зиркнув на Турона своїм хитрим оком. — Чи тут є щось важливіше?

Інспектор зітхнув.

— Сховаймося від цього вітру, і я вам усе розповім.

За десять хвилин вони зайшли до маленького кафе поруч із будівлею суду, де могли поговорити, не боячись, що їх можуть підслухати. Більшість клієнтів становили або колеги з жандармерії, або працівники місцевої тюрми.

Бушу замовив дві склянки місцевого лікеру «Ля мішлен» і, підсунувши стільця ближче, приготувався слухати. Туронові лікер видався засолодким, але він однаково був удячний колезі за пригощання. Поцмулюючи напій, інспектор почав викладати основні деталі справи.

Маргариту Верньє, удову комунара, а донедавна — коханку одного уславленого героя війни, знайшли вбитою в родинному помешканні ввечері в неділю, двадцятого вересня. Відтоді минув місяць, але їм так і не вдалося повідомити найближчих родичів загиблої, її доньку та сина, про горе, що їх спіткало.

І хоча підозрювати Верньє начебто не було причини, водночас спливло кілька подробиць, які не можуть не насторожувати. І не останньою з них є та, що він та його сестра навмисне намагалися замести свої сліди. Саме тому Турон і його люди не відразу дізналися, що мосьє та мадемуазель Верньє вирушили на південь з вокзалу Монпарнас, а не на захід чи північ із вокзалу Сен-Лазар, як уважалося спочатку.

— Правду кажучи, — зізнався Турон, — якби один з моїх працівників не виявив рішучості й винахідливості, ми б так більше ні про що й не дізналися.

— Ну-ну, — підбадьорливо мовив Бушу, зацікавившись розповіддю.

— Ви ж розумієте, що через чотири тижні після вбивства, — пояснив Турон, — я вже не мав вагомих підстав вимагати дозволу на подальше стеження за квартирою.

— Звісно, — піддакнув Бушу.

— Тому, з огляду на цю обставину, один з моїх працівників — рішучий хлопець, Ґастон Лебланк — заприятелював зі служницею родини Дебюссі, котра мешкає у квартирі якраз під помешканням Верньє на Рю де Берлін. І вона сказала Лебланку, що бачила, як швейцар брав гроші від якогось чоловіка, а