Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач
— От бачиш! Тут жили партизани. Значить, вихід десь недалеко. Зараз посидимо, поїмо трохи і — далі.
Почувши це, Гена пожвавішав.
— Мені так їсти хочеться, що аж в животі бурчить. Я тільки мовчу, — сказав він.
— І правильно робиш, що мовчиш, — похвалив його Сашко. — Хліба в нас мало, тож треба економити.
Він відламав Гені більший шматок, а собі менший ї погасив свічку.
— Можна і в темряві їсти, мимо рота не понесемо, а свічку шкода.
Вони мовчки й зосереджено жували хліб. Такого смачного хліба Гена ще ніколи не їв. Він добре бачив, що Сашко дав йому більший шматочок, але все ж був незадоволенні! з того, що решту хліба Сашко заховав у кишеню.
«Навіщо його ховати? — думав Гена. — Наїлися б раз, і добре! А то, як іти, так «швидше, швидше», а як поїсти, то не дає вдосталь…»
Гена раніше ум'яв свою порцію і тепер сидів та з заздрістю слухав, як плямкає губами Сашко.
— На, води ковтни, — подав Сашко пляшку. — Тільки небагато.
Гена випив, зітхнув. Йому захотілося спати, але він боявся сказати про це Сашкові, Знову лаятиме. Але Сашко ніби вгадав його бажання.
— А тепер давай просто так посидимо. Схиляйся на мене, буде зручніше й тепліше. Тільки їжачка не придави.
Гена схилився, заплющив очі і швидко почав засинати. Йому здалося, що в головах у нього не Сашкове плече, а м'яка подушка, і що він не в катакомбах, а в своїй затишній кімнаті… Раптом йому примарилось, що він чує тиху музику з радіоприймача, і несподівано народилася думка: «От і добре, що я вже дома, що ця подорож так щасливо закінчилась». Потім йому почало снитися, що він п'є тепле смачне молоко… І зненацька всі видіння зникли. Гена заснув міцно, як сплять натомлені люди.
А Сашкові спати зовсім не хотілося. Хлопець знову й знову намагався по різних прикметах визначити, куди треба йти, щоб знайти вихід з катакомб.
Може, він з Геною йде невірно? Може, вони заглиблюються в лабіринти все дужче й дужче?.. Звісно, й це може бути. То що ж його робити?.. Ну, хоч би яка-небудь десь міточка чи вказівка була!..
Потім Сашко згадав про свого вчителя, Федора Семеновича. З ним би не заблудилися. Він швидко знайшов би звідси дорогу. Та чи треба про це мріяти? Все одно марно. Вчитель, звичайно, й не знає про те, що хлопці потрапили в таке тяжке становище.
Гена, заснувши, всім тілом наліг на Сашка, тому сидіти Сашкові було дуже незручно, одна нога отерпла, але він не ворушився, щоб не збудити Гену. Хай поспить трохи, хай набирається сил, бо ще — ой як тяжко може бути! Добре, коли швидко пощастить знайти вихід. А якщо ні?.. А коли взагалі вони його не знайдуть ні сьогодні, ні завтра — тоді що?.. Аж волосся заворушилося на Сашковій голові.
Йому захотілося зараз же схопитися і не йти, а бігти, аби тільки швидше вирватися з цієї пастки. Але він зусиллям волі переборов у собі страх. Подумав: «Треба хоч самому триматися як слід, щоб не бути схожим на Гену. Бо як удвох злякаємось, тоді — кінець».
Нарешті й Сашко, стомлений подіями та думками, схилив голову на плече. Незчувся, як заснув.
А прокинувся так раптово, неначе його різко штовхнули під бік.
— Гено! Гено! — закричав він спросонку. — Що ж це ми спимо?
— А що? — Гена схопився, як ужалений.
— Як що? Може, ми всю ніч проспали!
Справді, навіть Сашко не міг визначити хоч приблизно, скільки тривав сон. Могло бути — годину, а могло бути — й багато годин. Хіба вгадаєш, коли спиш?..
Але, незалежно ні від чого, тепер треба йти. Відпочили — і досить.
Загартований, звиклий до всіляких труднощів, Сашко справді був бадьорий, жвавий. Він міг іти скільки завгодно. А Гена, хоч і швидко схопився на ноги, раптом відчув, що вони в нього ніби налилися свинцем. Болів кожен м'яз, боліла кожна кісточка. Все тіло було, мов побите. Найменший рух коштував Гені великого зусилля.
І хлопець, зробивши кілька кроків, сказав:
— У мене підкошуються ноги. Натрудив дуже.
— Нічого, розімнуться, — заспокоїв його Сашко, щиро бажаючи, щоб вони справді якнайшвидше розім'ялися.
Але його обіцянка не допомогла. Гена не йшов, а буквально волік за собою ноги — кволо, важко, як стара конячина. Зробить крок, постоїть-постоїть на одному місці, потім робить другий. Горе та й годі!
А далі йшов, ішов і зовсім сів.
Сашко зупинився біля нього, постояв трохи й запитав:
— Ну, що мені з тобою робити?
В його голосі почулися нотки розпачу. Гена не відповів. Тільки тихенько, безнадійно плакав та раз у раз шморгав носом.
Сашко нахилився до Гени, поклав руку йому на плече й почав умовляти.
— Що ми висидимо отак, Гено?.. Хіба ж я не розумію, що в тебе дуже болять ноги і що тобі важко йти? Ще й як розумію. Але ж і сидіти не можна. Треба хоч помаленьку йти… Чуєш, Гено? Вставай. Ми не будемо спішити… А там згодом поїмо ще трохи, хліб же в нас ще є…
Гена перестав схлипувати, зітхнув. А Сашко заговорив знову:
— І дома ж нас ждуть, непокояться… Може, там уже й шукати нас збираються. Скільки клопоту завдали!.. Ні, Гено, нам не можна сидіти й чекати хтозна-чого… А ноги перестануть боліти. Це вони
